|
| |
| |
Губка Артур Васильович |
 |
|
Роботи учасника:
Час іноді спиняється на мить.
Віч-на-віч зустрічаємось з собою.
І що в житті турбує і болить
Зрива завісу вічного покою
І що минуло, того не знайти,
І повернутись справді неможливо.
Цінити треба те, що маєш ти
І що для тебе істинно важливо. |
|
Здаватись сумно в руки самосуду.
І карою для мене стали дні.
Відкрито в очі глянути не можу,
Бо там іскряться відблиски брехні.
І впали мої руки на коліна,
Я розгубився в світі почуттів.
Усе для мене – і життя й країна,
Та все ж не те, чого я так хотів. |
|
Ми здатні бачити і чути,
Та чи це дійсно щось дає,
Якщо ми чуєм те, що хочем,
І бачим тільки те, що є.
Звільнитись нам не стане духу,
Вся сила схована в словах,
Та не впаде із вуст ні звуку,
Бо міцно їх тримає страх. |
|
Не грають кольорами тіні –
Лиш сірі образи когось.
Слова розмокли на папері,
Коли їх тут залишив хтось.
Писався тут щоденник долі
І грала музика без струн. |
|
Невже одне для мене ти?
Невже тебе не кину?
Не хочеться нікуди йти
Ні на одну годину.
Дитинства вулицями йду,
Усе співає й квітне.
Я більше в світі не знайду
Таке близьке і рідне.
І хай хоч всі мене женуть
Від тебе далі й далі,
Я все одно залишусь тут –
І в щасті і в печалі. |
|
Здається я прірву бачу,
А в ній лиш туман і дим
І я, зупиняючись, плачу.
Над прірвою я один.
Ступити вперед не можу –
Холод з усіх сторін,
А в небі гучно лунає
Дивний церковний дзвін.
Я прошу у Бога крила,
Щоб чорне дно кам’яне,
Яке зупиняє серце,
Так не лякало мене. |
|
Усе колись доходить до межі
І поглядом важким піднявши очі
Лише шматки розбитої душі
Даруєм темряві сліпої ночі.
Та відгуку від них на жаль нема
Їх потягло світами поблукати
У відповідь лиш пустота німа
Стоїш, а хочеться втікати.
З усіх боків затиснуло життя,
Думки померкли у глухій безодні.
Роками мріємо про майбуття
Та забуваєм, що живем сьогодні. |
|
|
|
|
