|
| |
| |
Воронюк Ксенія Олександрівна |
 |
|
Роботи учасника:
* * * Рівно о тій порі,
Коли сонце і місяць
Святкували своє стрітення
Почалося все:
Тендітний промінь
Зазирнув у щілину скелі,
А звідти ломикамінь
Виставив своє вушко.
Чи хтось прошепотів,
Чи просичав:
„Пора виходити на волю!” |
|
Перша крапля дощу – потрясіння більше,
Ніж грім і блискавка.
Коли вона падає
На зелене яблуко землі
Із сухими прожилками ночі.
|
|
Мов синє небо,
Достиг у мене виноград.
Мов сонце,
Розцвіли ромашки.
Мов дощ,
Роса із досвітку з’явилась,
Повідати мені хотіла
Про те кохання, що прийде,
Та сонце виглянуло спішно,
Росу зібрало в білий жбан. |
|
Море спало,
Бо я йому співала колискову:
„Спи, спи моя найменша, рибко!
З лускою білого бузку
Солоного на перший дотик.
Спи, спи моя подружко, мушле,
Хай хтось через п’ять тисяч років
Тебе знайде на глибині.
Можливо, хтось на ім’я Ксеня...” |
|
Вона біла і самотня,
Вона десь далеко в морі,
Їй хочеться плавати
Між густих і розкішних водоростей,
Їй хочеться бавитися
З говіркими, і буйними хвилями,
Їй хочеться бути сонцем
І бачити все навколо. |
|
Минуло стільки часу,
А мої думки –
Живуть у місті –
Молодих поетів,
Що час їм ніби брат –
Жорсткий і ніжний.
Думки мої – в полоні музикантів,
Що пишуть-недопишуть вічний вальс
У місті, де австрійські замки
Тримають в стінах
Їх вельможний дух. |
| |
|
|
|
