| | Житиме село - житиме Україна!
За вікном прокидається ранок. Заспане сонце позолочує верхівки дерев, кидає на землю довгі тіні. Навколо тиша, лише голуби туркочуть у гаю.
Воркочуть над рідним селом голуби,
Вдивляються зорі у світ.
Душею я рідне село полюбив –
Єдине моє на весь світ.
Важкі кришталеві краплини роси скочуються по листках, вмиваючи їх. Повисять якусь мить, як сережки, переливаючись на сонці, а потім падають додолу. Трава блищить під вранішнім сонцем. У повітрі пахне ароматом квітів, рідним домом і ще чимось прекрасним і таким знайомим. Це – моя Батьківщина. Колись була чудова пісня ( її ще співають у моїй родині) – „З чого починається Вітчизна?”. Розповідається в ній про ті прості речі,з яких складається вагоме і дуже важливе для кожного з нас слово – Батьківщина. Це і мамина пісня, і бабусина казка, і наші друзі, це і малюнок у нашому букварі, і величезна стара груша на городі. Для мене Батьківщина – це мама і тато, дідусь і бабуся, це рідна домівка і вуличка під скелею,це річка з такою чистою назвою - Б і л а..
„... З прадавніх часів несе цією землею, - пише в нарисі-есе „Промінь добра” Ю.О.Єненко, - свої тихі води до Лугані, а з нею до Сіверського Дінця, річечка з нехитрою назвою Біла. З мосту, що перетинає її на трасі Луганськ- Алчевськ, відкривається краєвид зеленої долини із старими вербами. По лівому берегу над річкою здіймаються скелясті кручі. Правий берег річки від самої води неспішно підіймається вгору, і аж біля обрію переходить у широкий степ з типовим представництвом донбасівської флори і фауни.
А перед річкою, над квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи селянських домівок. Коли у надвечір’ї затихає потік на автотрасі, у тих затінних садках можна почути, „ як хрущі над вишнями гудуть”. Ц е і є Олексіївка ". Так, це – Олексіївка, моє рідне село, таке красиве і квітуче в усі пори року –
Село на нашій Україні,
Неначе писанка село.
Воно невелике, красиве і дуже затишне. Хати тут різні: і великі, і маленькі; і високі, і низенькі. Одні побілені, як у далеку давнину, а інші – по-сучасному оздоблені, але всі чистенькі, гарно прибрані, особливо – навесні. Біля кожної хати город, а далі – сад, в якому ростуть вишні, яблуні, сливи, груші... На деревах співають пташки і „гудуть хрущі”. Коло кожного двору – квітник, де цвітуть чорнобривці і ромашки, жоржини і васильки,і від цього скрізь розноситься духмяний аромат.
Прекрасне моє село у будь-яку пору року. Іноді –радісне, іноді – сумне, іноді – веселе,іноді – похмуре, але, все ж таки, воно – моє, і для мене – найрідніше. Взимку тихе, ніжне і біле, ніби вкрите білою скатеркою. Весною повертаються з вирію птахи, розтає сніг, біжать струмочки – все немов прокидається після довгого сну. Влітку цвітуть квіти, співають пташки, сонечко гріє, все живе й радіє. А з приходом осені здається, що село знов починає готуватися до зимового сну. Я задоволена, що народилася саме тут, бо в Олексіївці народились і живуть мої батьки. Саме тут я зробила перші кроки і сказала перше слово. Тут щасливо пробігають дні мого дитинства.
Під горою, над рікою, в нашім милім краю,
Тут село моє рідненьке думкою витає.
Під горбочком, у садочку, там моя хатина,
А в хатині – тато,мама, вся моя родина.
Я зі своєю родиною живу в мальовничому місці, яке ще в минулому столітті описав у своїй повісті „Сонячний промінь” Борис Дмитрович Грінченко, що майже сім років навчав наших пращурів, дарував їм яскравий промінь свого гарячого серця. „Слобода лежала у великій балці, - писав він, - а балкою протікала маленька степова річка, виляючи то туди, то сюди. Один бік тієї балки був положистий, а другий звивався високою, у кільканадцять сажень кручею. Дольня половина величезної скелі, припавши землею, поросла чагарями та невеличкими деревами, але горішня здіймалась високо та стрімко і то руділа, то сіріла своїм величезним камінням, а поміж їх вилася у холодку стежка; вона доводила аж до містка,що зроблено було через річку у панський сад...”
Так от, цей місток ( звичайно, не той, що був колись, а замінений, хоча й знаходиться на тому ж місці) я кожного дня переходжу, прямуючи до школи через „панський – Симанський ( в минулому)” сад, і згадую зустріч з колишньою вчителькою нашої школи Біляченко Ніною Олексіївною, яка розповідала, що жила колись тут давно бариня Симанська. Був у неї великий сад, і називали його – Симанський. У саду було багато дерев: дуби, берези, яблуні, сливи, груші, кущі чорної і червоної смородини. Посередині саду було озеро, у ньому плавали білі лебеді. Під час Великої Вітчизняної війни німці вирубали сад, бо розташували там танки. Після. війни на цьому місці люди почали будувати будинки і садити городи. Так виникла нова вулиця. Назвали її ім’ям Мічуріна. Чому? Та тому, що тут було багато зелені, і особливо багато посадили люди фруктових дерев.
Цією стежкою я ходжу щодня до школи і зі школи. Вона, мов змійка, звивається поміж травами: то сховається, то вигляне своєю блискучою спиною... Стежка приводить на берег, де верби поспускали свої віти-коси. Старезний пень якогось дерева привітно посміхається мені і немов запрошує спочити. Я вмощуюсь зручніше і починаю розмовляти. Розмовляю подумки з вербами, з акаціями, великми жовтими соняхами, що обступили городи. Це найкраще місце для роздумів. Сидячи тут, я запитую у верб, чи пам’ятають вони тих, хто вписав славні сторінки в іторію мого села. „Так, - відповідають мені шелестінням,- як же нам не пам’ятати Христини Данилівни Алчевської, яка збудувала для олексіївців на свої кошти школу? Як не пам’ятати Бориса Грінченка, який сказав про наше село такі красиві слова? Як не пам’ятати Марії Миколаївни, що взяла псевдонім з нашого села – Марія Загірня (село за горою)?” А ще, сидячи над річкою, я згадую розповідь нашої вчительки про те, як захоплено говорив про красу нашого селища письменник зі Львова Роман Мар’янович Лубківський під час відвідин нашої школи. Він порівняв цю місцевість зі своїм, франківським краєм: село в долині між кручами.
Люблю я підніматись на кручу. Нема вже тих східців, якими колись піднімався туди Грінченко, але стежка ще збереглася. Який прекрасний краєвид відкривається звідти. Ось внизу, біля річки, - моя домівка, а он далі- лікарня, за нею –моя школа, якій уже більше ста двадцяти п’яти років; на по-
двір’ї школи – пам’ятник славному велету України Борису Дмитровичу Грінченку. А там далі розкидані по обидва береги річки вулиці. А на обрії видніються терикони шахт та їнші села. А онде видніються труби металургійного гіганта – Алчевського металургійного комбінату . Як же красиво навколо! Картина - гідна пензля художника.
Село моє – прекрасне завжди: у будні, коли зайняте сільськими турботами, де все росте, зеленіє, мекає, бекає, пасеться, кричить...Воно прекрасне і у свята. Пройдіть у такий день вулицями – і почуєте з одного двора „Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси?”, а з іншого – „Несе Галя воду”, звідкись долинає пісня про козачку чи про красеня-парубка – що й говорить, справжні аматори живуть тут! Як же не гордитись такими людьми, які і біду, і радість сприймають гуртом! Візьмімо, хоча б, відкриття пам’ятника і музейної кімнати в нашій школі шістнадцять років тому. Мені розповідали і тато, і бабуся, як все село допомагало школярам у цій великій справі, а потім- 25 листопада 1988 року – майже всі односельці зібралися на подвір’ї, щоб віддати данину пам’яті славному сину України, що є гордістю і славою нашого села. Це і є колективна справа, а в давнину називали це толокою.Ще й до сьогодні зберігся цей звичай –„толока”,а ще колядування і щедрування, биття вербою у Вербну неділю і збирання щебрецю перед Трійцею,освячення пасок у Великдень і поклоніння померлим у щорічний день пам’яті. Це все – моє село, найкраще в усьому світі.
Навіки в пам’яті моїй залишиться село,
Село, де річечка журчить,
Над річкою верба шумить,
І рано-вранці, на зорі
Співають свої пісні солов’ї.
Село моє! Тебе люблю
і впевнено я говорю:
Ніколи не зможу забути,
Як влітку квітують гаї,
Як взимку біліють сніги,
А особливо восени,
Коли все жовтіє навкруги –
Немов у казку ти попав,
Де чарівну картину чаклун намалював.
Хіба ж можливо це забути?!
Ні! У серці се твоїм
Відклалось скарбом дорогим.
Я впевнена: буде жити, квітнути, розвиватись м о є с е л о
( будуть жити тисячі таких же сіл) – буде жити, пишною квіткою
р о з ц в і т а т и моя рідна земля, чудовий край, моя Батьківщина –
Н е з а л е ж н а У к р а ї н а | |  Волкова Олександра Геннадіївна
у творі учениця розповідає про своє село - малу Батьківщину, про його жителів, історію, природу8 клакс, Олексіївська школа-гімназія ім. Б.Д.Грінченка
Перевальський район © Волкова О.Г.
Переглядів: 2515
| |
| | |
Просимо звернути увагу, що цей документ є інтелектуальною власністю. Копіюючи його, Ви згодні з тим, що у своєму використанні Ви не будете змінювати права власності цього документу шляхом зміни змісту, включенням власних документів до змісту або інше, а також Ви згодні посилатись на власника документа при користуванні.
|
