| | Виховний потенціал поезії Б.Олійника
Вступ
Трагічне ХХ століття з його суспільними катаклізмами, геноцидами,
утопіями, невдалими експериментами над людською природою, переворотами, з маніпулюванням психологією мас відійшло у вічність. Цінності одні (серед них і високоморальні) замінюються іншими, але не тими, що ведуть до спасіння і конкретного індивідуума, і людства загалом.
Сучасна українська література багата іменами, жанрами і формами. Однак митців, чия творчість пройнята сильним громадянським пафосом, сьогодні залишилося небагато. Одним з найбільш сучасних поетів і громадських діячів, у якого “поняття музи і громадськості нерозривні” [15; с.121] є, на наш погляд, Борис Ілліч Олійник.
Справедливо, на наш погляд, Михайло Шевченко, соратник поета по перу, зазначав: “Борис Олійник, безперечно, один з найбільших поетів другої половини двадцятого століття... Дивовижний чародій інтимної лірики, соціальної поезії і видатний майстер поеми – він створив свій неповторний світ максимально чистих, високих почуттів і глибокої філософії, чітко означений ритмічним контуром, самобутньою мелодикою і оригінальним словниковим ландшафтом. Олійник, мабуть, єдиний із сучасних поетів, кого можна впізнати з одного-двох рядків. Мені думається, що в третьому тисячолітті з нашої півсотні літ лишиться двоє поетичних імен : Ліна Костенко і Борис Олійник [15, с.121].
Від перших заримованих рядків учня-п’ятикласника із Зачепилівки ,вміщених 1948 року Новосанжарською районкою, й до випущеної 1995-го “Науковою думкою” академічної збірки “Шлях” (поважний корпус поезій в одному томі на 428 сторінок!) минуло майже півстоліття. Але та найраніша проба пера вже цілком визначила напрям його літературного пошуку – на ниві служіння України, своєму народові.
У 2004 році в Києві вийшла друком нова книга Бориса Ілліча Олійника. Це - “Пісня про матір”, яку складають справжні ліричні шедеври – вірші про матір, що вже стали класикою. Крім того, до збірки увійшли соціально-філософські роздуми про долю рідного народу, спадкоємність поколінь, історію і майбутнє України. Завершує книгу витончена, шляхетно-возвишена, поліфонічна інтимна лірика.
Посилення інтересу широких літературознавчих кіл до лірики Олійника, що спостерігається останнім часом, належить, як нам здається, до числа характерних і знаменних явищ сьогоденного літературного життя.
Сьогодні, немає сумніву, в Україні щодо духовності склалася вкрай несприятлива ситуація: знищується українська книжка, телебачення вперто пропонує культ насильства, сурогатної культури, примітивного розуміння сенсу життя. Тому перед сучасною педагогікою стоїть надзавдання – розробити нові засоби виховання молоді на основі високих загальнолюдських цінностей: на ідеалах добра, любові, милосердя, справедливості. Це можливо, на наш погляд, через збереження і збагачення духовного потенціалу українського народу. Творча спадщина українських письменників, особливо Бориса Олійника, має великий потенціал для реалізації поставленої мети.
Недарма на літературно-мистецькому вечорі, присвяченому Б. Олійнику з нагоди надання йому звання “Почесний громадянин Києва” за особистий внесок письменника, академіка НАНУ, народного депутата України, голови Українського фонду культури у соціальний та економічний розвиток Києва, збагачення національного інтелекту та культурної спадщини столиці, Михайло Шевченко визначив основні риси творчої спадщини поета: “Його поеми, вірші – це глибокі роздуми про долю народу, наснажені любов’ю до рідного краю, ствердження Тарасової мрії про сім’ю вольну, нову по століттях поневолення” [ 12; с.2 ].
Попри те, що існує цілий ряд масштабних досліджень М. Ільницького, О.Сизоненка, В. Моренця, окремі аспекти творчої спадщини митця залишаються мало дослідженими, вимагають особливої уваги з боку науковців. Літературознавча наука продовжує усвідомлювати природу, самобутність, магію слова Б.Олійника.
Заслуговує на увагу досить значна розвідка - роздуми над поезією Бориса Олійника “У гиблий час глобального безплоду” Михайла Кудрявцева, у якій розглядаються окремі поезії Б. Олійника – “принаймні лише деякі з тих, що є художнім документом нашої трагічної доби, що будять громадську совість…”[15, с. 140].
До 70-ої річниці від дня народження Бориса Олійника у російськомовній та україномовній періодичній пресі з’явилася безліч статей про поета та його творчість, громадську діяльність: Миколи Шудрі “Мати сіяла сон”, В. Кирилюка “З Україною в серці”, “Слово непожате” та ін.
Пожвавлення інтересу до творчості поета, відсутність синтезуючої дослідницької праці про книгу “Пісня про матір” обумовлюють актуальність обраної теми.
Метою роботи є спроба дослідити і проаналізувати аспекти виховного потенціалу поезії Б. І. Олійника. Розробка мети дослідження визначила його основні завдання:
- виявити характер світоглядних принципів митця та їх вплив на виховання особистості;
- теоретично обґрунтувати особливості виховного потенціалу поезії Б.Олійника;
- здійснити аналіз віршів книги “Пісня про матір” з метою виявлення їх морально-етичних, психологічних матеріалів.
Об’єктом дослідження є вірші, представлені в новій книзі Б.Олійника “Пісня про матір” (К.: КП “Редакція “Дніпро”, 2004).
Запропонована робота має практичне значення. Поданий матеріал можна використати на уроках української літератури, у позакласний час.
У роботі як основний використовується описовий метод з елементами аналізу, порівняння та узагальнення.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.
Наукова новизна полягає в тому, що вперше зроблена спроба узагальнити літературознавчий матеріал щодо життя і творчості Б.І.Олійника з урахуванням нових джерел.
Розділ I. Феномен духовності в контексті літературного процесу
Світова екологічна загроза, як відомо, виявила хибність духовних орієнтирів людини – ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що склались протягом трьох останніх століть, і засвідчила першорядність проблеми духовності серед глобальних проблем сучасності.
Останнім часом все більше науковців: філософів, літературознавців, мовознавців тощо звертаються до цієї категорії людського буття.
Сучасні філософи намагаються дослідити сутність духовності у взаємодії загально-гуманістичних категорій, як добро, істина, краса. За визначенням Жанни Незвак, духовність - це творча здатність людини до самореалізації та самовдосконалення, зумовлена такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової сфер, які сприяють успішному формуванню та реалізації потреби в цілеспрямованому пізнанні та ствердженні істини, загальнолюдських та естетичних цінностей, усвідомлення єдності себе та Всесвіту [7; с.9].
Аналізуючи питання духовності як філософської та методичної проблеми Л.Скуратівський робить короткий екскурс у минуле, щоб простежити еволюцію осмислення цього феномену. Підсумовуючи погляди науковців, він дає таке визначення духовності, цитуючи І.Степаненка: “… У персонально-буттєвому плані духовність виступає як ціннісно-смисловий стрижень особистості, який визначає цілісний її образ, спрямованість, зміст життєдіяльності…” [26; с.6].
Він репрезентує трактування іншого дослідника, В.Франка, згідно з яким духовність людини - “це не просто її характеристика, а констатуюча особливість: духовне не просто властиве людині поряд з тілесним й психічним, які властиві й тваринам. Духовне – це те, що відрізняє людину, що властиве лише їй, та їй одній” [26; с.6].
Має рацію, на нашу думку, Л.Скуратівський, коли вважає найпершою умовою формування духовності здійснення процесу самопізнання і звернення людини до культури, що існує в певній символічній формі – мові, міфології, мистецтві, науці, релігії, як необхідної умови її життєвої орієнтації, відкриття серед культурних цінностей тих з них, які відповідають потребам та прагненням її внутрішнього духовного світу. При цьому особистість має прилучатися передусім до національних джерел культури, не втрачаючи історичні символи, співвідносності з культурними коренями, що збагачують і підсилюють можливості духу й життєву енергію душі.
Література має першою стати на захист духовності. Згадаймо І.Я. Франка, який у статті “Література, її завдання і найважливіші ціхи” пов’язав літературу з життям і визначив її першочергові завдання: “Тисячні естетичні правила поставали і щезали в протягу століть – для нас вони зовсім пропали і стали пустою формою; головне діло – життя; значить, література і життя мусять стояти в якійсь тісній зв’язі. …Ціль її, очевидячки, така: вказувати в самім корені добрі і злі існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, - значить, зближувати інтелігенцію з народом і зігрівати її до служби його добру. Без тої культурної і поступової цілі, без тої научної підкладки і методу… література стане пустою забавкою…[30; с.83-84].
На сучасному етапі художня література як форма образного моделювання життя, засіб вираження національної ментальності народу з педагогічної точки зору вивчається як мистецтво слова, що органічно поєднує думку і почуття, забезпечуючи естетичну насолоду читачеві в процесі співпереживання та сприйняття художнього тексту, і є важливим чинником формування духовного світу особистості, її морально-естетичного розвитку. Ця думка репрезентується в літературознавчих і критичних роботах І.Дзюби, Г.Сивоконя та ін. [8; 22].
Філософізація літературознавства спричиняє появу нових та утвердження старих концептів світорозуміння. Наприклад, християнські цінності: “Людина несе відповідальність за своє буття. Це означає: людина зобов’язана дати відповідь на питання про те, що вона із себе створила.” (П.Тілліх) або “Народ – передусім я сам” (М.Бердяєв) тощо [29, с.2].
Загальний результат вивчення української літератури стосується насамперед молодої людини - виховання її освіченою і розвиненою особистістю, спрямованою на повноцінне розуміння світу, людимну-громадянина.
Отже, виходячи із запропонованих вище тлумачень духовності, ролі літератури для формування духовної особистості, здійснимо спробу визначити духовний потенціал сучасної поезії, зокрема лірики Б.Олійника.
Розділ II. Особливості поетики Б.Олійника в педагогічному контексті
Творчий доробок Б.Олійника позначений такими визначальними рисами, як громадянськість, посилена увага до морально-етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно-метафоричного мислення, потужний струмінь фольклорності. Борис Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої людини.
Борис Олійник належить до покоління поетів, яких називають шістдесятниками. Справді, на початку 60-х років ХХ століття за Дмитром Павличком та Ліною Костенко почувся і його голос у злагодженому хорі Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, інших молодих та завзятих, які стали сівачами на ниві красного письменства.
“Тим-то попри певні суб’єктивні мотиви, що реалізувалися часом і не без формальних захоплень, основною темою в творчості молодих поетів була все-таки велич людини доброї волі, її розуму, почуттів і високих устремлінь. І водночас молоду поезію пронизували відчуття тривоги, яку таїв у собі атомний вік. То було планетарне, більше того – космічне возвеличення людини і таке ж планетарне, космічне відчуття тривоги, поєднане з утвердженням готовності молодого покоління самовіддано стати на захист людини і людства”. Саме в цьому сенс багатьох творів поетів ”шістдесятників”, зокрема поезій Б.Олійника [33; с.18].
Борисові Олійникові, як на думку Олеся Гончара, органічно чужа будь-яка поза, манірність. “Крикливе “якання”, самозамилування – не для цього поета. У ставленні до своєї особи він не буває надміру самовпевненим, натужно величальним, скоріше в цих випадках, він вдається до самоіронії, і це викликає незмінну симпатію читача” [ 24; с.283].
На наш погляд, життєвий шлях поета, його світогляд, естетичний ідеал мають значний виховний потенціал. Шляхом аналізу поезії, літературознавчих статей про митця, з’ясуємо віхи життя Б.Олійника для глибшого занурення в його естетико-філософську природу художнього стилю.
Можна з упевненістю стверджувати, що майже вся поезія Б.Олійника біографічна. У віршах “ До землі”, “Мій борг”, “Дискусія з глобусом”, “Стою на землі”, “Прощальний вальс” та інших простежуються автобіографічні мотиви (від поняття автобіографізм – відображення творчих дійсних подій із життя самого автора, вияв його особистих переживань і настроїв, зумовлених тими подіями [16, с.7]).
Як відомо, Борис Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка неподалік від районного містечка Нові Санжари на Полтавщині в сім’ї газетного працівника. Він - “з полтавського коріння, мала батьківщина його йменується невигадливим найменням – Зачепилівка” [12]. Дерево його роду закорінене у благословенну землю Полтавщини, край козацької слави й дивовижних талантів: звідси пішли у великий світ Г.Сковорода й М.Гоголь, Д.Левицький і М.Лисенко, М.Остроградський і Олесь Гончар, брати Тютюнники і В.Симоненко.
До сих пір залишилася в серці поета – громадянина “синівська любов і шана до неї, хоч не так часто випадає вклонитися рідній землі, щиро погомоніти із земляками про землю і вічне” [9].
У різних поезіях згадує Б.Олійник рідне село, наприклад, у “Дискусії з глобусом”, “Стою на землі”, “До землі “ та ін.
Так, у вірші “До землі” поет змальовує красу рідного краю, звертаючись до землі :
Рідна моя !
Я тут жагуче зачатий
В ніч на Купала, як папороть
зацвіта.
Верби зітхають. Вишні тремтять,
мов дівчата,
Коли парубки кладуть їм смагу на уста. (С.67)
Рядки з поезії “Мій борг” доповнюють пейзаж :
Зайди в моє село – куди твому едему :
Ставок. Хрущі. Гаїв зеленограй.
А молодик такий, хоч зараз в діадему
Даруй своїй Чурай. (С.71)
Читаєш ці строфи і розумієш, звідки в поета різне мислення, невимушеність – від краси Зачепилівки, автор уміє слухати, знаходити злагоду, відчувати природу. “Це йде від батька, споконвічних хліборобів, від баби Химки, яка мріяла, аби онук побачив світу хоча б за Уманню”[12].
Батько Бориса Олійника, як відомо, спочатку працював інструктором у газеті, а перед війною став її редактором. Він і навчив п’ятирічного хлопця читати, хоча до першого класу його дитині залишалося ще багато часу. Поет з любов’ю і вдячністю говорив про батька : “Батько мій, за свідченням його матері, а моєї бабусі Катерини, був чоловік динамічний і романтичний. Після дев’ятого класу він утік зі школи і подався на шахти. Там він потратив в обвал, з якого дивом вийшов з ушкодженою правою рукою. Після такої оказії блудний син повернувся в Зачепилівку і пристав до райгазети, до якої дописував ще школярем. Починав, як ведеться інструктором, а вже 1939 року дістався поважного редакторського крісла. Не знаю, як би склалася його доля, коли б не війна.
… Я ледь-ледь пам’ятаю батька. Але десь у підсвідомості, на дні мого серця, світиться невеликий міст через старицю Ворскли. Там ми попрощалися. Невисокий, широкоплечий, він ще раз озирнувся посеред мосту, махнув рукою і рішуче закрокував на Нові Санжари, до військкомату. За кілька хвилин міст злетів у повітря. Сапери поспішали : то був рік сорок перший. Наближалися фашистські танки…
У спадок від батька мені залишилася його вишита сорочка голубим по білому, кишеньковий годинник з римськими цифрами на циферблаті. Та ще пам’ять, розмита часом і відстанню в сотні літ. А ще – загострене почуття обов’язку та залізне правило : не спекулювати на доброті держави і людській співчутливості. Батько пішов на фронт, хоч міг би скористатися “білим білетом”, зважаючи на контрактуру правої руки…” [24, с.284].
Про останній день мирної праці Іллі Олійника В.Моренець пише : “ У 1941 році, коли до Нових Санжар уже наближалися фашистські танки, він підписав до випуску черговий номер газети, віддав наказ закопати типографські шрифти (в поразці гітлерівців жодного сумніву не було) і пішов добровольцем на фронт. Міг не піти – мав травмовану ще від часів роботи на шахті руку, однак пішов” [19; с. 35].
Образ батька як чесної, відданої Батьківщині людини змальовується в багатьох віршах. Наприклад, у “Дискусії з глобусом” :
Бо хіба тобі зрозуміти,
Що, можливо б, сьогодні щезла
Не одна з твого лоба столиця,
Коли б мати моя у червні
Мого батька не провела,
Щоб вдовою тепер сивіти. (С.15)
Ілля Іванович не повернувся в рідне село, як і рота, яка складалася із зачепилівських хлопців, що “лягли тоді нагло навзнак під Варшавою, на Сапун – горі, Впродовж Ельби і під Берліном” (С.15)
Батько завжди перебуває в серці сина, в його пам ’яті :
Та, батьку… та де ж ти ?
Ми ж тридцять віків тебе ждали !
І чую здалеку, як з берега вічності : “Сину…”
Я сліпну.
Невже це … іде він до мене в обмотках ?
Як маршальська лента,
вінчає плече йому скатка.
Стою, посивілий.
А він мені … зірку – з пілотки.
О світе ж мій, світе !!!
А я ж уже старший… від батька.
(“На березі вічності”, с.26)
І знов планетарне возвеличення людини, а разом з тим – драматизм людської долі, що є часткою драми буття взагалі. Наступні рядки лунають як крик душі, звернення до цілого світу за мир та злагоду, прокляття всім, хто розв’язує війни :
Так будьте ж ви прокляті
нині, і прісно, й назавше,
Усі, хто посяг на святиню всесвітнього ритму.
Коли проти глузду
сини од батьків своїх – старші,
Коли в божевіллі за травнем –
зима, наче бритва. (С. 26 )
Мати, Марфа Никонівна, як дружина комуніста, прекрасно усвідомлювала ризик залишитися на окупованій території, а тому погодилася на евакуацію з малим сином. Проте автоколона з біженцями була розбомблена німецькими літаками, а нещасну матір з дитям у погребі переховувала стара чужа жінка, поки фронт не перекотився над їхніми головами. Про перехід лінії фронту вже не могло бути й мови. Довелося повертатися в рідне село, назад, додому.
Ці події Б.Олійник згадує в поемі “Закликання вогню”, зокрема в уривку “Ми з матір’ю вертаємо в село”, представленому в книзі “Пісня про матір :
… Ми з матір’ю вертаємо в село
З невдалої утечі від тевтона:
Полуторка із нашої колони
Осіла на підстрелене крило.
Від Чутового до Санжар моїх
Верстов із сотню. Тягнемо помалу.
Уже давно нас вдома поховали.
А ми йдемо … по смерті до живих. (С.40)
Тут Борис побачив багато страшного, але водночас і гідного подиву. В.Моренець пише : “Ніколи не забути йому горду постать діда Івана, котрий врізав по пиці старості і був жорстоко покараний шомполами. Не зблідне і спогад про те, як бив офіцер бабу Химку, бо кляла зайдів на всі заставки так, як винахідливо вміє проклинати розпалена люттю українська жінка” [20; с.206].
“Вже тридцять сім сплило відтоді літ”, а його серце ятрить побачене. Він не може забути страшної картини: на полі лежала вибита кіннота і “ворон дзьоб точив о мертву віть”.
З усього видно - стався бій :
Хтось шаблю оголив наполовину,
Чиясь рука тяглась до карабіна…
В очах коней іще не вигас біль. (С.41)
Мине багато літ, а те поле, на якому “зірка усміхалась із будьонівки”, на якому “в стрижених чупринах під нульовку холола смертним полиском роса”, лежатиме в спогадах, не даючи спокою. Хлопець шукатиме відповіді на питання : хто ж винний у цій трагедії ?
Те поле, як вина, мені болить.
О світе, та яка ж моя провина,
Коли всього сім літ було ж – дитина ?!
… А світ мовчить. І коні просять пить. (с.41)
Про ті страшні дні Великої Вітчизняної Борис Ілліч написав й у циклі “Сиве сонце моє” ( вірш VI ). Через роки син веде відверту розмову з матір’ю, “без косметики”, “без гриму”, бо її вже нема, вона – совість поета. Згадуються події грізної війни :
… Стрілянина затихла. Світа.
Німець чоботом з розмаху в двері
налякані гримнув.
Ти була молода. Вже солдатка. Іще – не вдова.
Німець важко дивився.
Ти блідла… біліла, як вишня.
Раптом зиркнув на мене.
Сіпнулась рудава брова .
Якось наче осів. Озирнувся незряче.
І … вийшов. (С.50)
У 1943 році фронт пройшов через Зачепилівку вдруге, і нарешті – перемога в травні 45-го.
Потім скрадно повзли комендантом
усічені дні,
Потім вересень. Ранок. І крик відгорьований :
“Наші!”
Потім травень. Дев’яте. (С.51)
Отже, “батьківський погляд, закарбований і закодований навіки в пам’яті й серці, …” поет трепетно несе через усе життя.
Розповідаючи про матір, Б.І.Олійник висловлює велику вдячність їй, схиляється перед Марфою Никонівною. „Я в неї був один, до того ж дуже схожий на батька, отож вона берегла й заступала мене в усьому. А що з нею ми не бачилися цілими тижнями, бо угіддя нашого колгоспу лежали за 7-10 кілометрів од села і в жнива зачепилівці „їхали в степ” на кілька днів, то кожні наші зустрічі ставали справжнім святом. Це свято завжди зі мною: і тоді, коли я виривався з Києва у рідні полтавські краї, до отчої хати, де на порозі, приклавши долоню до чола, мене зустрічала найкрасивіша і найсвятіша для мене жінка – Мати, і тепер, коли її не стало і ми бачимося з нею тільки у снах та спогадах…” [24; с.285].
Автобіографічні моменти наявні у вірші “Прощальний вальс” , присвяченому однокласникам Новосанжарської школи. Юнацькі роки згадуються як золоті надії, молоді сади, де “на третім полустанку прокидається жасмин”.
Та не може того бути, що одбуте пролина !
Поверніть мене до класу срібним покликом дзвінка.
Зажурилась моя парта, третя парта від вікна.
Світлими барвами створюється образ дівчини на прощальному балу :
Випливаєш ти красиво на прощальний юний вальс,
Вся в небесно-голубому – перша дама короля.
Ніжний сум за минулим відчувається в кожному рядку поезії.
Білим квітом на волосся опада холодний час –
Скільки літ перелетіло ! Що було, те відгуло…
А мені і досі сниться молодий вишневий вальс,
Хоч між нами всі дороги вже давно перемело. (С.166)
Закінчивши Новосанжарську середню школу, Олійник у 1953 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету. Студент віддався улюбленій літературній роботі, друкував вірші в пресі. “1957 рік для мене особливий, - згадував поет пізніше. - На республіканському турнірі поетів… я посів перше місце. Приз мені вручали відомі поети Степан Олійник, Микола Нагнибіда, Платон Воронько. Це була вельми приємна для мене несподіванка, оскільки ще до початку турніру я відводив собі роль статиста “ [24; с.286].
Постійна активність, тяга до навчання й творчої праці мають стати прикладом для сучасної молоді. Після закінчення шкільного навчання, як відомо Б.Олійник вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже в 1958 р. розпочав роботу в редакції газети ”Молодь України”. Поет і журналіст, часто їздив у відрядження, зокрема на ударну комсомольську будову-Лисичанський хімкомбінат.
Пережите у дитинстві та в роки молодості склало основу першої його збірки поезій ”Б’ють у крицю ковалі” (1962). Друга збірка - ”Двадцятий вал” (1964), відзначена Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського. Борис Ілліч Олійник пише своєрідні віршовані ”портрети” - монологи про сільських трудівників, як-от хворого хлібороба (”Про хоробрість”), інваліда з фронту (”Дядько Яків”), ”співрозмову” зі скромною вчителькою В. І. Левкович (”Формула”), присвячений М.Рильському вірш ”Пісня”, автобіографічні нотатки ”Про себе”. Виходять збірки ”Вибір” (1965), ”Коло” (1968), ”Відлуння”(1970), ”Рух”.
Вражає різноманітність поетичної творчості Олійника: задушевно- ліричне слово про матір (”Мати”); філософський роздум про непорушність зв’язку людини із землею (”Заземлення”); сокровенне, інтимне (”Дума про Аеліту”, ”Ти чекай...”); лірика, сповнена драматизму та конфліктності: ”Балада про вогонь і принципи”, ”Ринг”, ”Триптих пильності”, ”Засторога”, ряд віршів з циклу ”Коло” та ін. Ліризму сповнені цикли ”Сковорода і світ”, ”Досвід”, ”На лінії тиші”, ”При гончарному крузі. Олесеві Гончару”, ”Сиве сонце моє. Пам’яті матері”.
У 70-х роках Борис Олійник сприяв заблокуванню будівництва промвузла на березі Дніпра напроти могили Тараса Григоровича Шевченка.
1975року поетичні збірки Олійника здобули визнання на рівні державної премії СРСР [31; с. 9]. 80-ті роки принесли поетові всесоюзної слави та авторитету як громадському та політичному діячеві.
У 1983 поетичні збірки Олійника здобули визнання на рівні національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Мабуть, ніхто інший з наших поетів так часто не бував у гарячих точках, як Б.Олійник. Згадаймо 1986 рік, коли відвідав Чорнобиль. Він був одним з ініціаторів прийняття Закону України “Про мови” (1989 року). 1995 року вийшла його збірка ”Шлях”.
22 жовтня 2005 року Указом Президента України було присвоєно Борису Олійнику звання Герой України. З цієї нагоди митця вітало багато депутатів: Л.Кравчук, Н.Вітренко, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, П.Шейко, І.Юхновський, В.Яворівський.
В одній із передмов до своєї книжки поет зізнався : „Мені випало бути й на верхах – аж до Кремлівських, і на низах – аж до червоної риси , за якою вже світилася „казенна дорога”. Але він нізащо не міняв світоглядних позицій на догоду кон’юнктурі, навіть тоді, коли безпечніше і зручніше було зректися свого „вірую”.
Комсомол звинувачував поета в нехтуванні літературним досвідом старших письменників. За розвінчування партійного ідола з Москви йому погрожувало мало не вигнання із партії. Але все, що спізнав, витерпів. Адже не міг зректися права любити свій край, свою матір, свій народ. До цього схиляли його геніальні наставники, до речі, як і сам нині, поети-академіки Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, чиє місце він заступив в одній особі (нагадаємо, що Борис Олійник - четвертий поет-академік за всю історію НАНУ). Зустрічі з ним і їхні уроки стали для нього щастям і заповітом. Так, як і вони, він дорожив своїми виболеними ідеалами.
Поет гордо писав (це справді політична й поетична істина):
І вже коли ти похитнувсь у Слові,
Вважай, що похитнувся у собі.
“За Маланюковим пророчим приписом: „Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети”, Борис Олійник повсякденно виконував це стисле визначення роботи душі. В його партійному кабінеті прокльовувалися паростки народного руху. Водночас зі своїми побратимами Дмитром Павличком (а згодом і Павлом Мовчаном), які відновили історичну „Просвіту”, та Іваном Драчем, що став біля керма товариства „Україна”, Борис Олійник надійно, на тривалі часи, очолив Український фонд культури. І з першого скликання Верховної ради виборці видали йому народний мандат на державні повноваження. На цій посаді поет і служить вірою і правдою. Борис Олійник – український комуніст. Як поетові йому найбільше болять біди України. Проте не може він байдуже спостерігати, як ллється людська кров і на чужих землях: у Карабаху, Чечні, Косові, Іраку… Часом його погляди (а не дії) викликають роздратування не лише у щирих українців, а й у правовірних інтернаціоналістів-однопартійців, але не однодумців”.[9; с.4] У Бориса Олійника вже з півсотні книжок. Серед них публіцистичні й літературно-критичні праці, які відзначаються філософською розмисливістю, глибиною дослідження і науковою обґрунтованістю.
Про Бориса Ілліча можна говорити багато – вабить негучна його постать, це людина навдивовиж щира і скромна. Він побував чи не в усіх куточках землі, де біль людський, де ллється кров, за велінням свого людського обов’язку. І як сказав Голова Верховної Ради О.Мороз: “Україна без Олійника була б біднішою, і світ багато менше знав би про нас”[32].
Отже, можна з упевненістю стверджувати, що в тій чи іншій формі життєвий шлях Б.Олійника позначується на тематиці й проблематиці його творів. В одних це видно більше, в інших – менше. Зрозуміло, що власні біографічні факти поет художньо переосмислює, типізує. Таким чином створюються яскраві образи, які змушують читача співпереживати, відчувати те, чим живе герой, що він переживає, радує й засмучує. І це, безперечно, має певне виховне значення.
Розділ ІІІ. Виховні мотиви книги “Пісня про матір” Б.І.Олійника
3.1. Мотиви любові до матері та синівської вдячності
Мати з її воістину божественною місією продовжувати рід людський, облагороджувати світ і життя в ньому возвеличена й оспівана багатьма українськими поетами. За останні два століття нової української літератури ми не знаємо жодного більш-менш помітного художника слова, у якого б не було віршів про матір. Від “Наталки Полтавки” І. Котляревського з її знаменитою Терпилихою і “Наймички” Т. Шевченка – до “Слова про рідну матір” М. Рильського, “Пісні про рушник” А. Малишка і до творів сучасних наймолодших авторів, - у кожного свій неповторний образ найріднішої і найдорожчої людини.
Українські поети витворили величезну і прекрасну симфонію святої любові до жінки, матері, берегині роду і народу.
По особливому виразний, чистий і світлий мотив у ту симфонію вплів Борис Олійник. Він чи не єдиний у сучасній українській поезії автор, який створив не кілька віршів, циклів чи поем, а написав цілу книгу про матір.
Світлій пам’яті Марфи Никонівни та Іллі Івановича присвятив Борис Олійник книжку “Сива ластівка” (1979), яка являє I розділ нової книги “Пісня про матір”. “ Глибокомудра, людяна, сповідально-щира і художньо переконлива, ця книга відразу зайняла особливе місце в творчості самого поета і в усій сучасній українській літературі. Справжні ліричні шедеври, які її складають, нині відомі кожному, хто не байдужий до національної культури, духовного життя народу”, – пише у передмові до книги про “Сиву ластівку” Микола Луків [ 17; с.5].
"Згадаймо бодай “Мати”, “Мати сіяла льон”, “Пісня про матір”, “Мамо, вечір догоря ...”. Покладені на музику Іваном Карабицем, серцем наспівані Ніною Матвієнко, іншими співаками, вони стали справді народними, величальними нашим “сивим ластівкам” [13].
Літературний критик Михайло Кудрявцев, характеризуючи поезію Б.І.Олійника, акцентує : “ Насмілюсь зазначити : я не знаю поета ХХ ст., принаймні з когорти шістдесятників, у яких так сильно, як у Бориса Олійника, були б виражені (внутрішньо, а не задекларовано) моральний аспект, світогляд християнина-патріота, шевченківське розуміння краси, любові і співчуття до ближнього. Думаю, що якби поет заявив про себе лише циклом “Сива ластівка”, прекрасною інтимною лірикою, він цілком би заслугував цими шедеврами увійти в світові класики” [15; с.123-124].
Образ матері – це символ добра на землі, людяності, любові. Тому закономірним є те, що в першому вірші розділу “Сива ластівка” мати представлена в образі Богородиці, яка в наш час, коли :
Отчі святині споганені,
Храми плюндровані вщерть.
Через віки заарканену
Мову рокують на смерть.
Вона благословляє “юну державу” на добро, на життя і процвітання :
Люди, всією родиною
Прошу: відкрийте з добром
Перед моєю Вкраїною,
Перед живлющим Дніпром! (“Благословення”, с.10)
У Бориса Олійника образ матері – це і образ конкретної людини, і узагальнений образ люблячої матері.
У віршах “Мати”, “На березі вічності”, “Як упав же він…”, “Балада вірності” показані біль, переживання жінки-матері, жінки-дружини за долю своїх дітей, чоловіка. У поезії “Мати” автор звертається до поетів, просить не поспішати писати “пафосні вірші і оклики в збірках”, “довгі романи й поеми, як ринви…” на честь загиблого сина, що з чорного космосу не повернувся. Бо надія залишається - “мати молиться в небо ….
на рідного сина”.
І мати - це вже не просто жінка – це образ вічний, образ Добра і Віри:
Мати дуже висока,
древніша од космосу,
На плечі у неї райдуга гнеться
коромислом.
Отже, Мати – “красива і сива, як доля” стає уособленням цілої доби, а не генерали й корифеї, не світила науки й герої праці … Мати – це вибір, гора й міра Поета. Його філософський всесвіт» [32; с.9].
Разом з тим вражає простота дій, вона „мовчки ковтає просолені сльози», “… йде за село, на околицю, і стає на коліна, і небові молиться” (С.13) .
Ніжністю й любов’ю сповнені рядки вірша “Як упав же він…”. Відчуваючи загибель сина, серце матері наповнюється тугою :
Похитнулася, мов колос,
Без ридання і молитв,
Тільки сивим квітам коси
Материні зацвіли.
І хоч виросли інші “сини біляві”, вона пам’ятає того, що “тільки ж він русявим був”, і кожний спогад про померлого завдає болю. Тому автор і просить не тривожити стомлене серце:
Не питайте її, милі,
Не будіть далекі сни…
Він колись упав
на білий,
На останній сніг весни. (С.30)
Усім удовам Великої Вітчизняної війни Б.Олійник присвятив поезію “Балада вірності”. Уже в самому визначенні жанру приховується основна думка - це гімн надзвичайній, безмежній жіночій вірності, яка витримала тяжкі часи, завдяки їй зростила дітей, “… онуки, як соколи, розлетілися у світ”. В останні хвилини свого земного існування, мати, “чи сова, чи вдова”, лине душею до “судженого” :
На причасті отерплими
Прошептала душа :
- Я до тебе хоч … мертвою,
Мій єдиний, прийшла (С.63).
Духовна краса, безмежна любов розкриваються в турботах про сина, про родину. Матерям доводиться проводжати в дорогу своїх дітей, де все переплелося, як на їхніх сорочках, за висловом А.Малишка, “червоними і чорними нитками”.
У вірші “Ніхто не забутий” поет наголошує на тому, що поки існує пам’ять, доти існуватимуть загиблі :
І доки є пам ’ ять в людей
і живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
Живуть. (С.31)
Мав рацію М.Кудрявцев, коли писав про лірику Б.І.Олійника : “справжні поетичні шедеври, що змушують кожного заглянути у власну душу, розібратись в особистісному, послухати музику чужих і своїх сердець.” [15; с.140]
Образ матері в Олійника поєднується з образом дитинства, рідним краєм.
Ведучи дискусію з глобусом про місце Зачепилівки, малої батьківщини поета, на Землі, ліричний герой згадує пацанів, з якими “хвацько катався на соняшничині”, ті дні, коли
… мазали баба наші
До Великодня около
І корови несли із паші
Вим ’я , сповнені молоком,
Коли сонце кружком макухи
В сорок шостім котило в полин
І ми землю, як жорна, рухали,
А як рухали – отже, й жили.
Отже, є і була Зачепилівка .(С.14)0
Мати - невід’ємна частина рідної землі, на якій без втоми працюють натруджені руки :
- А хіба це дрібниця, коли
Моя мати побожно надвечір
Дістає з голубої печі
Повновидий, як місяць, хліб!
А коли вона ранком гожим
Із тітками іде на пар,
І незмінна її сапа
На ручний кулемет похожа! (С.15)
По-філософськи осмислюючи перебіг життєвих подій, а саме героїчний подвиг в ім’я миру на Землі зачепилівських хлопців, які віддали своє молоде життя і “ в сіру землю пішли – не в мармур”, автор поєднує в одне ціле і матір, і односельців, і саме село. Він вірить у майбутнє :
Вірю в пам’ять і серце людське :
Десь на теплих його півкулях
Є село моє –
Зачепилівка! (С.16).
Рідна земля очищує душу й розум. Шалені часи віку, який “скажений, шалений, шосейний, атоми й гени ловлять генії, - одне слово, двадцятий…”,призводять до руйнації людяності. Зустріч ліричного героя з матір’ю повертає його до соборності душі :
Нарешті Зачепилівка.
Вийшов на Бабенковій. І одразу :
- Синочку!!! –
Мати…
- Здрастуйте, мамо. Оце ж і я.
(Ти диви : заговорив нормально !)
(“Стою на своїй землі”, с.20)
Ліричний герой поезії “Мати сіяла сон” оспівує працьовитість, душевність рідної мами, яка приносить синові стільки радості. Мати – як сонце, зігріте її теплом і старанням, все дозріває, обдаровує людину достатком. Доброта материнства світить синові. Романтично забарвлений у поезії образ соняшника, який також у щедрості невичерпний. Цим образом починається і завершується вірш : “Я несу його в світ, щоб не тільки мені, щоб і вам сонячно”. Вирощений матір’ю соняшник, який продовжує світити людям і після її смерті – це уособлення всього найкращого :
Тільки квітам своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам сонячно… ( С. 23 )
Отже, для поета мати – насамперед невтомна трудівниця, самозречена охоронниця родинного вогнища, чудодійниця планети. Цікавим, на наш погляд, є пояснення М.Шудрі окремих слів поезії : “Досі всі сушили голову над “сном” хтось гадав, то народна назва якоїсь трави; комусь здавалося – мрія; інші думали, ніби то щось примарне, але неодмінно пов’язане з людським щастям. Насправді ж, за Борисом Грінченком, це „семечки подсолнуха” - соняшникове насіння. І от поет у потаємному значенні українського слова висловлює поетичну сутність образу” [32; с.9].
Мати, насправді, постійно зайнята справами : “сіяла льон”, “сіяла хміль”, “вибрала льон”, вона сама в праці - і вчить цьому ж дітей . Тому праця і мати – єдині. Серед прекрасних моральних якостей, притаманних матері, поет особливо цінує працьовитість.
Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто – чуда із чудес
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь
стверджує Б.Олійник у поезії “ В оборону хліба” (с.32-33). Праця для матері – це не тільки фізична робота, це й очищення, духовна потреба, це сенс її всього життя. Тому не випадковим, на нашу думку, є включення в розділ “Сива ластівка” вірша “ В оборону хліба”.
Відбувається відверта й серйозна розмова ліричного героя твору – людини дорослої, статечної – з юнаком, „чиєїсь мами сином, зодягненим на джинсовий мотив”. А приводом до бесіди став неетичний, по суті жорстокий вчинок молодика : за браком м‘яча він “ півхлібини “ в дев’ятку” натреновано вгатив”. Натреновано” – значить не вперше чинив таке блюзнірство. Як же на це зреагував літній чоловік - герой вірша? Він не лається, не повчає. Поет створює низку обраних означень “весела кеда” футболіста-невдахи “ під серце влучила носком”. Футболити хлібом – це означає ображати найсвятіший витвір людської праці, принижувати саму честь людини, адже в хлібові “ народна світиться душа”. Від удару у фронтовиків відкрилися старі солдатські рани, “ потемніло в оці” тим , що пухли з голоду.[21; с.514]
І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м’яч –
Так застогнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач…
Як бачимо, низку яскравих, влучних образів створив поет, щоб переконливо виступити “в оборону хліба”, захистити його від тих, що не розуміють народного звичаю :
Нас кликав хліб на добре, чесне діло…
До братнього, трудящого коша.
Разом з тим можемо провести паралель: не поважаючи хліб, працю рідної матері, яка зрощує пшеницю, зневажаєш усе добре, чому навчає ненька, зневажаєш народ.
Матері хочеться оберегти дитину від нещастя, злигоднів, лихих людей, виростити її доброю людиною. І за це їй вічна вдячність. Б.І.Олійник створив цілий цикл поезій “Сиве сонце моє”, присвячений матері – хранительці роду, ніжній і чутній жінці, мудрій порадниці. Увесь світ відповідальний перед матір’ю, заборгував їй. І розумієш це тільки тоді, коли втрачаєш найдорожчу людину.
Мотив любові до матері, неповторного болю утрати, вірності її світлій пам’яті високохудожньо розкрито в циклі “Сиве сонце моє”. У дев’яти його невеличких віршах постає ліричний образ трудівниці, відданої чесній хліборобській праці, образ людини, для якої віками утверджені принципи народної моралі були непорушним законом. Від матері син успадкував її трудний життєвий урок, який тепер має учити безсонно до віку.
Перед читачем постає ліричний герой, у якого горе , - померла мати. Автор порівнює це з апокаліпсисом:
Дивний той день. Безликий.
Ні праведний, ані грішний.
Апокаліпсис. День паузи…
Під зодіаком нуля. (С.45)
Син у цей “вирваний день. Мінус. Зворотного відрахунку” відчуває, що втратив найдорожчу людину. Він нарешті розуміє, ким йому була мати, що вона значила в його житті :
О, я тепер відчуваю на власнім горбі,
Як ти покірно тримала за себе і за мене,
Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі! (С.46)
Тепер він залишився сам на сам - “тепер уже - крайній”. Душу охоплює не просто сум-печаль, а холод, який пронизує все людське єство:
Як мені холодно…
Боже, як холодно, мамо!
Холодно, мамо… холодно, мамо…
Холодно ма-а!!!
( Нема… зима… німа…Нема)
Так, лише втрачаючи найсокровенніше, розумієш, що воно для тебе значить. Світлана Антонишин у статті “Поезія Бориса Олійника на роковій межі” писала: “ Зізнаюся, коли вперше прочитала “Сьогочасну елегію”, довго не могла прийти до тями. Пригадую, схожий настрій був тоді, коли перегорнула останню сторінку циклу “Сиве сонце моє”. Але там відчуття світопаду (“Апокаліпсис. День паузи… під знаком нуля”) зумовлювалося особистою трагедією сина. І вихід із трагедії був запрограмований правічим колективним досвідом, самою суттю життєвого колобігу (“Умирають матері, та не вмре ніколи Мати…”) [1; с.161].
Б. І. Олійник ототожнює образ матері з народом, для нього мати і народ – єдині: Рід наш – з кореня верби.
Не шукай древніше знаті :
На фамільному гербі
Ми карбуєм вічне :
“Мати”.
В чорнім горі і журі
Віру нашу не підтяти :
Умирають матері,
Та не вмре ніколи Мати ! (С.49).
Згадуються слова Ю.Яновського з новели “Подвійне коло” роману “Вершники”, де лунають рядки : “Тому роду не буде переводу, в якому брати милують згоду.” У зв’язку з Олійниковою поезією хочеться дещо переосмислити їх: “ Тому роду не буде переводу, в якому діти шанують материну вроду”. Маємо на увазі не зовнішню красу, а все прекрасне, що є в цьому світі.
Яскраві метафоричні образи вживає поет, щоб оспівати безсмертя матері, а відтак і безсмертя всього роду. Останній вірш циклу “Мамо, вечір догоря…” – це звертання до незабутньої, що стала “вічною зорею”. Синові лишилася пам’ять про “сиву ластівку, сиве сонечко.”
Мотив синівської вдячності матері лунає і в поезії “Пісня про матір”. З п’яти строф цього твору три являють собою діалог матері й бабусі з дітьми та онуками. Старенька відчула, наближення неминучого… Відходить “за межу” людина, котра “навчила дітей, як на світі по совісті жити : ввела в чарівний світ казок своїх онучат… Вона свідома всього того, що створила на цьому світі, лишила всі райдуги із журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках”. Ці метафоричні образи, щирі й теплі слова свідчать про мудрість і доброту, щедру вдячність найдорожчої людини – трудівниці й хранительки роду. Марними виявилися благання залишитися, не йти туди, звідки вороття ніколи й нікому не було…
Благородство української жінки поет підкреслює і такими поетичними деталями :
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою
Злетіли увись, рушники.
“Лишайтесь щасливі”, -
і стала замисленим полем
на цілу планету, на всі покоління й віки. (С.24)
У поезію Б.Олійника, як нам здається, приходить космос, але не як факт науково-технічного прогресу, а як стан душі, як вияв зв’язку людини зі світом природи, приходить “фольклорна космічна символіка” [11; с.12] :
Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу. (С.23)
“З появою поезії “Пісня про матір” “на наших очах сталося диво : з цим віршем Борис Олійник перейшов на правий фланг чільної шеренги поезії ! Розступившись, дали місце поміж собою як рівному його вчителі Рильський, Сосюра, Малишко” [23; с.261].
У вірші “ А все було… ніколи” Б.Олійник засуджує тих дітей, яким ніколи було завітати до материної оселі через тисячу причин : “нема ж коли : машина вже під ворітьми”, “Потім , мамо. Ну, ви ж бачите : ніколи.” Саркастично описує поет цих “вірних синів і дочок”, які, дізнавшись про смерть матері, “на грудях рвуть сорочку”
І невістка в жалобній хустині,
якось так… модно пов’язаній,
тягне за ручку підпарубка
крізь поховальне велелюддя,
шепочучи з притиском – до сичання :
“Та йди вже – люди ж дивляться !”
А на увесь загал – розпачливо :
“Синочку!!! Оце ж твоя… бабуся…” –
і розмазує по щоках фарбу. (С.59).
А онук вперше знайомиться з рідною бабусею, що вже склала руки в домовині. Гнівно засуджуючи таких лицемірів, блюзнірів, поет наголошує на тому, що ставлення до власної матері повернеться до тебе тим самим з боку синів твоїх.
Надзвичайно трагічну картину уявляємо в наступних рядках вірша, коли “У сусідній занедбаній кімнаті, у давно несвіжій постелі повільно згасає батько – колишній поет.” Він другий день просить, щоб син подав йому води. А той лише у відповідь гуде : “Нема ж коли”. А далі, як у тій легенді, в якій мати віддала своє серце синові, щоб той у спокої жив з коханою, Олейникова мати з іншого світу відчуває трагедію сина. Чи то прощання, чи то горе, чи докір звучать у тому : “Сину –у ”, що явилося на сільському цвинтарі :
Ворухнулася забута могила і опала.
Та ще над нею осика
затремтіла, зашелестіла осінньо.
І в тому шелесті причулося :
“Сину- у…”
І витихло.
Амінь. (С.61)
Мотивом синівської невдячності, зради материнських ідеалів пройнятий вірш “Та було у матері чотири сини…”.
Та було у матері чотири сини.
(Люлі- люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли – пустила у світ.
Пішли сини, прощаючись обіцяли “І любов довічну, і вірну пісню у своєму серці принесем”. Роки летіли, мов сиві коні… Мати чекала, “ждала – виглядала” дітей. Ті лише через двадцять років згадали, “зрештою, на карті… село відшукали”, рушили. Приїхали. Та пісню рідну проспівати не змогли :
Перший зашарівся, наче ружа,
Другий прикусив губу.
Третій наполохано : “А чи зручно ?”
А четвертий каже : “Забув” . (С.35)
Таким чином, поет, на нашу думку, наголошує на тому, що діти, забуваючи про матір, нехтуючи її заповітами, піснею, перетворюються на перевертнів, зрадників рідної землі. Хоча для матері вони все одно залишаються синами.
Звернення до народнопісенної образності, фольклорної символіки загалом викликає, без сумніву, прагнення поетів зміцнити філософські підмурки творів, опертися на тривкі основи народного світосприймання і світорозуміння, поєднати їх з подихом сучасних проблем.
Лексика й фразеологія поезії Бориса Ілліча закорінені в пісенну народну творчість. Перечитуючи рядки знаменитого вірша “Говорили-балакали дві верби за селом”, дивуємося “органічності й глибині Олійникової поезії, її дивовижній простоті, якомусь нібито побутовізму, за яким криється така поетичність, що в ній дихає, вгадується ота сива замрія наших безсмертних дум про далекі й близькі часи гіркої й печальної історії України та її згорьованого народу” [24; с.276].
Фольклорна символіка в поезії “Говорили – балакали дві верби за селом” надає ніжності й ліризму текстові. Прості, на перший погляд, за змістом факти : “говорили – балакали дві верби за селом”, “говорили – балакали дві вдови за селом”, а потім “говорили – шепталися дві топольки гінкі”, “говорили – шепталися дві дівчини в порі”.
Разом з тим, повторювальні риторичні запитання : “А за чим говорили – балакали, потім тихо поплакали Дві верби за селом ?”, “І чому говорили – шепталися, потім тихо сміялися Дві топольки гінкі?”. Паралелізм “верба – вдова”, “тополька – дівчина” нагадують народну пісню, в якій йдеться про долю жінки, дівчини. Шукаючи відповіді на питання, читач і сам замислюється, чому ж одні плачуть, а інші – сміються, уявляє картини життя, радощі й горе. Автор же, на нашу думку, підводить до висновку :
Мабуть, знають о тім лише дві
стежини малі,
Що одна – тільки топчеться, а
друга заростає вже,
Що одна лиш вибрунькує, а друга
усихає вже,
Як листок на гіллі. (С.22)
Так буття лише вгадується, воно не виставляється напоказ, а пробивається крізь художню тканину текстів, а фольклорний елемент мислиться у контексті загальнокультурної традиції.
Для О.Сизоненка цей вірш – “диво з див !” Тут, на думку літературознавця, вчувається “ і ота “наша дума, наша пісня”, що не вмре, не загине”, і звичайна побутово-розмовна інтонація. Але ж вчувається і безжальна плинність життя, в якій так багато печалі й невідворотності. Отут, мабуть, і криються ті дивовижні складність і неоднозначність Бориса Олійника – поета, людини й мислителя” [23; с.276].
Особливо проникливо-людяно написані рядки з уривка поеми “Дорога”, представленому в книзі як “ Дорога баби Катерини”. М.Шудря писав про твір: “На думку автора, земна куля ніби втратила свою вісь, і її тримає дядько на вилах. А згорьована мати із заплаканими очима – живе втілення вічного смутку і світового очікування. Вона наче б угрузла разом із хатою в землю, а її покревники розгубилися на вселенських розтоках” [31; с.9].
Аж чотири дороги течуть :
Перша – Іванова,
Друга – синова,
Третя – синова,
І четверта – доччина. (С. 39).
На думку багатьох дослідників творчості Б.Олійника, його поезія – народна. О.Сизоненко відзначає : “Я вже говорив про це, але треба ще раз підкреслити саме народність. Високу художність і філософську глибину цієї надзвичайно талановитої поезії, виразної, яскравої, самобутньої” [23; с.308].
Основа цієї народності йде від фольклору, віянням якого пронизана вся Олійникова поезія.
Вірш “Мати наша сивая горлиця” - це вияв найніжніших почуттів до матері, оспівування її як ідеалу. Поет підкреслює високу духовність простої жінки-трудівниці, до якої все горнеться :
Мати наша – сивая горлиця.
Все до її серденька горнеться:
Золота бджола – намистиною,
Небо – празниковою хустиною,
Сивий дуб – прокуреним прадідом,
Білочка – мальованим пряником,
Жура-журавель над криницею –
Чистою сльозою водицею,
А земля – пшеницею ярою,
А літа – замисленим явором,
Що із сорок першого журиться :
“Де ж це, молодице, твій суджений ?”
Місяць – непоколотим золотом,
А береза – вранішнім солодом,
Хата – ластівками над стріхою,
А туман – вдовиною втіхою.
Крашанкою – сонечко в миснику…
А вона до всіх до них – піснею. ( С.36)
Все, що мати дає своїм дітям, чисте і вічне. А тому всі ми довічні боржники перед матір’ю, маємо вчитися у неї високості духу, гарячої віри в добро, чесність, справедливість.
Підсумовуючи вище сказане, можемо зауважити, що тема матері й материнства – одна з так званих вічних тем. У поезії Б.Олійника вона має глибоко біографічну основу. Мотивом любові до найріднішої людини у світі пройняті вірші розділу “Сива ластівка”. Усі кращі риси людини поет втілює у своєму ідеалі, яким є для нього мати. Борис Ілліч Олійник підкреслює високу духовність простої жінки-трудівниці. Образи матері й рідної землі, єднаючись, завжди сприймаються поетом у конкретних рисах бачення життя українцем, у тих реаліях, що характерні для українського народу. Реалізується в поезіях і мотив синівської вдячності, нашого боргу перед матір’ю. Отже, справедливо вважав Олесь Гончар, що “ мотив синівської вірності, кревного обов’язку перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом – один із найсильніших у творчості Бориса Олійника. Тут поет дивовижно розмаїтий, багатовимірний, щедрий у своєму невичерпному почутті [ 3; с.307]. Закономірним є й те, що виголошуючи слова привітання Б.Олійнику на честь 70-річчя від дня народження, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин справедливо зауважив : “Ваші «Пісня про матір” і “Сива ластівка” облетіли увесь світ, явивши вибагливій читацькій аудиторії взірець ліризму, поетичної довершеності, вишуканості та мелодійності української мови” [12; с.1].
Отже, без сумніву, можемо стверджувати, що вірші, представлені в першому розділі книги “Пісня про матір”, мають неабиякий потенціал, сприяючи вихованню найкращих морально-етичних якостей, вихованню людини-громадянина, духовно багатої, яка має нерозривний зв’язок з українською землею та цілим світом.
3.2. Утвердження невмирущості ідеалів кохання
“ Епіцентром етичного ставлення світу є, безумовно, почуття любові. Сердечне почуття до ближнього, терпиме, великодушне прощення його прогріхів, співстраждання та милосердя – це лики любовного ставлення до світу, які разом з вірою і надією, а також одухотвореними естетичними почуттями становлять основу життєвої компетентності”, - наголошував Л.Скуратівський [ 27; с.7]. Важко заперечити думку, що міра людського в людині визначається у найінтимнішій сфері людських взаємин – у коханні, ставленні до жінки. І, як зазначає І.Дзюба, “душевний склад поета найочевидніше і найприродніше постає саме в тому, як він любить і як говорить про свою любов”[ 8; с,9].
У Б. І. Олійника, як зазначали вище, поезія пройнята великим почуттям: починаючи з любові до батьків і закінчуючи любов’ю до Всесвіту.
Душевним здоров’ям, глибиною думки, пошуками нових форм вираження і філософськими роздумами позначена інтимна лірика Олійника. Прекрасні задушевні вірші про щасливе кохання, про біль розлуки, про чарівну любов, що не має кінця, про трепетні почуття закоханих знаходимо в різних збірках поета : “Мелодія”, “Я спокійно б лежав під вагою століть”, “Парубоцька балада” (зб. “Гора”, 1975), “Стара пісня на новий мотив” (зб. “У дзеркалі слова”, 1981) та інших.
У розділі “Біла мелодія” книги “Пісня про матір” представлені 32 поезії – зразки витонченої інтимної лірики. У віршах простежуються спогади ліричного героя про молодість - пору кохання. Почуттям теплого суму й туги сповнені твори “Вальс”, “Стара пісня”, “Біла мелодія”, “О, це осіннє журавлине “кру!”, “І звідкіль воно хмара волохатая” та інші, у яких поет згадує колишнє кохання.
У віршах “Лубок”, “Чекання” оспівується доля жінки. Про нерозділене кохання написані поезії “Стара пісня”, “Парубоцька балада”, “Летів до тебе”. Кожний твір – незрівнянний шедевр, гімн чистому коханню, жіночій красі.
Любовна лірика Б.Олійника охоплює широку гаму настроїв, і про щирість почуттів можна говорити залежно від того, наскільки особу автора можна співвідносити з ліричним героєм. Окремі дослідники за кожною яскравою деталлю у ліричному вірші шукають якийсь випадок із життя автора. На наш погляд, такий біографічний підхід недостатній. Поза сумнівом, справедлива думка, що “образ автора в ліриці розширює свої межі, життєві факти постають у ліричному творі не тільки у сконденсованому, а й у трансформованому вигляді, на перший план виступає інтенсивність ліричного переживання” [6; с.10].
Визнати, де поет пише про те, що було насправді, а де про те, що лише могло б бути, дуже важко, бо ж, окрім того, що вірші написані від першої особи, від них віє щирістю, теплотою, які налаштовують на довір’я.
Зміст поезії, яка розпочинає третій розділ книги “Біла мелодія”, “Я б спокійно лежав під вагою століть” автори посібника “Українська література” (К., Вища школа, 1985) М.Грицай, В.Неділько, І Ладоня розшифровують так: “…Поет створює узагальнений образ кохання, яке вабить, є джерелом постійної невдоволеності собою. Ліричний герой прагне до невловий дівчини, яка “ на кручі стоїть, огорнувши вітрами стан” Дніпрельстан, і коли він одягнувся в лавсан і нейлон… А вона манить його, недосяжна, як мрія, кличе вперед, не дає впасти в забуття. Вона, ця дівчина, символізує й невтомне прагнення до ідеалу жіночої краси, й до завершеності життя, у ній же, як і в героєві, - безсмертя народу” [19; с.208]. Таке трактування образів дівчини та юнака підтверджують рядки вірша :
Я роззув черевики, я біг сто літ,
Я побив олімпійський рекорд !
Та вона вже на третій межі стоїть, -
А нехай би взяв мене чорт !
Я поклав собі : вмерти і стерти слід.
Хай гуде по мені Дніпрельстан…
Але ж бісова дівка на кручі стоїть,
Огорнувши вітрами стан (С.143).
Аналізуючи настрій інтимної лірики Б. Олійника, помічаємо, що переважають нотки смутку, спричиненого усвідомленням швидкоплинності й безповоротності сущого на землі, одноразовості вражень (адже все буває колись уперше), їх неповторності. Цим пояснюється осінь, зима в душі ліричного героя. Порівняймо:
Цвіт на каштанах помірно, покірно погас.
Ах, не зів’яв, а погас, наче люстра у залі...
Все проминуло, немов старовинний романс,
Тільки гвоздика тремтить на крижині рояля.
(“Вальс”, с.147)
О жовтий квіт мелодії, розстань
Над строгими квадратами перонів...
І тихий сум. І подано состав.
І ти пливеш од мене на платформі.
(“О жовтий квіт...”, с. 155)
Вже мій сад збирається до вересня.
Б’є вітри в осінніх перегуд.
Я не знаю, чи коли повернеться
Теплий май твоїх вишневих губ...
(“В час туманів за далеким Світязем”, с. 158)
Для поезій розділу “Біла мелодія” характерна розважливість, спокій. Поет не висловлює свої почуття з безпосередністю, наявністю й азартом хлопчиська, а чинить це як зріла людина з життєвим досвідом, уникаючи рвучких фраз, експресивних інтонацій, висловлюючись афористично.
Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих-тихі тіні...
Вже, як тоді, не грає кров
І на перо спадає іній.
Нещадний грудень з рук обох
Кладе на шлях замети сизі.
Але світа, як слово БОГ,
Зоря надій в небесній книзі.
(“Відлебеділа, ніби мить”, с. 171)
І хоч все вже знайоме, не так легко чимось здивувати, поет вірить у силу кохання, в те, що, незалежно від віку людини потрібна любов:
Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні щемить і дише...
Спасибі серцю - хай болить.
Як відболить - тоді вже... тиша. (С. 171)
Подібне зустрічаємо у вірші “О жовтий квіт мелодії, розстань...”.
А я щасливий, що вручила ти
Мені одвічну тугу за тобою,
І хоч тебе лиш вигадав такою,
Зате й вірнішу тебе не знайти.
Зате я певний: ти, немов сосна,
Чекатимеш на сірому пероні
Навіть тоді, як спиниться состав
І я уже не вийду із вагона. (С. 155)
Смутком втрачених літ і надією хоча б поглянути на дороге обличчя коханої сповнена Олійникова “Мелодія”. Покладена на музику, ця поезія стала задушевним романсом. Ось його початок:
Заболю, затужу, заридаю...в собі, закурличу,
А про очі людські засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе на мовчання моє печать. (С. 152)
Знаходимо у вірші і щось від народної пісні ( “забіліли сніги, забіліли на цілому світі”), і авторські образні означення (“зів’яле чаїне крило”, “тиха лілея руки”, “я тобі засвідчусь”) .
У “Старій пісні на новий мотив” почуття вічного кохання розкрито в історії хлопця, який любив так, що “слова од щастя розгубив”, “лебедем приходив, як на свято” до хати коханої. Та батько розкрив синові правду: до дівчини “давно сусіда стежку топче”. Біль охопив серце закоханого, який вирішив забути свій ідеал жінки, котра, де б він не ступив, “зорею квітла”. Минули роки, однак у душі – чорно й тужно. Ліричний герой відкриває сокровенне:
Я ж тому й дружину полюбив,
Що вона на тебе трохи схожа!
Поет наголошує на тому, що перше, чисте кохання має безмежну силу в житті людини :
Вже твоя коса як у диму,
Лиш мені ти світиш юним станом.
Стала ти дружиною йому ,
А мені навік зорею стала ! (С.149)
Як гімн вірності лунають рядки з вірша “Сюжет” :
В час одиноцтва,
коли перевесники в ірій
Ті відлетіли,
а інші збираються в лет,
Не похитнусь і
у любові, надії і вірі,
Доки на прузі
видніє хоча б силует. (С.177)
Туга за втраченим коханням, може, єдиним на все життя, відчувається в “Парубоцькій баладі”. У ній, немов у казці, перемішалися образа і молодече зухвальство .
Кохана – Маруся Чураївна, спочатку така, що, “як поведе рукою – солов’ї вмирають навесні”, а потім – “мов чайка”, не дочекалася того, кому “клялась до третіх півнів Рушники послать її до ніг”. Розлука й сум огортають молодика, коли зустрічається з колишньою коханою :
Щось лепече про розлуку,
Простягає білу руку, -
Повертаймо, коню… в три хрести !
Та скоріш від цього саду,
Де зустрів я ніжну зраду,
Та не слухай тоскного :”Прости !” (С.145)
Сама балада сприймається як притча із блукаючим сюжетом. “Але в оркестровці Бориса Олійника, в чудесному ритмі емоційному та образному ладі вона справляє таке сильне враження, що я ось вкотре читаю й перечитую її і не можу стримати сліз співчуття і захоплення її героями і майстерністю поета. І не знаю, чого тут більше. Бо все воно тут, як і належить у справжньому творі, злилося і утворило таку живу, динамічну, виразну і яскраву картину, без якої важко уявити нашу поезію”, - пише О.Сизоненко про цей твір [24; с.297].
Мотивом нерозділеного кохання насичені перлини інтимної лірики “Гей, дуби мої – зелені хмарочоси…”, “За рікою тільки вишні, тільки вишні, тільки вишні…”. Внутрішній світ ліричного героя – туга і печаль, мука :
І ніхто мене не жде і не гука.
Це тому, що цього ранку
з-над ріки умовним стуком
Вірний дятел мені вістку переслав,
Що, мовляв, на видноколі
засвітилася розлука,
Що печаль до мене плине в два весла. (С.159)
У поезії “Гей, дуби мої…” з’являється новий, своєрідний образ жінки : Вам би, мила, пасувало тільки чорне.
Тільки чорне вам пасує. Але ж ви
Окрутили навіть гетевського чорта
Театральним поворотом голови.
Сум притишує плин часу, ліричний герой уже по-іншому сприймає колишню кохану :
Полиняло, од жовтіло, зголубіло.
Всі печалі мої встигли на експрес…
Ви б давно мене медовістю убили,
Щоб я вчасно від отрути не воскрес. (С.167)
Читаючи рядки Олійникової інтимної лірики, не можемо не погодитися зі словами О.Сизоненка : “Поезія в нього ніби й не пишеться, а сама ллється, різнобарвна, різностильна, зажурена або лукава, іронічна, а то й саркастична. І вся чисто-невимушена, безпосередня, іскриста. Така природна, як дихання” [23; с.274].
Читач, безумовно, знаходить, на нашу думку, відповіді на питання: якими ж мають бути стосунки між хлопцем і дівчиною, чоловіком і жінкою. Вірші вчать розуміти красу великого людського почуття – кохання. Разом з тим, реалізується провідна думка поета – кожен має бути вірним своїм почуттям, відданим своєму коханню.
3.3. Феномен людини в спектрі поетичних мотивів Б.Олійника
Борис Олійник належить, на нашу думку, до найголовніших, найважливіших українських митців другої половини ХХ – початку ХХІ ст., який своїми духовними, творчими й інтелектуальними струменями суттєво увиразнює гуманістичні джерела нинішньої доби.
Ярослав Голобородько у статті “Речник духотворного слова, “аналізуючи суть творчої спадщини поета, справедливо акцентує: “Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномену людини, й цілком закономірно, що мотиви “людина та її покликання”, “високе й земне у людині”, “людське начало й гідність”, “людина та її честь” об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів.” [5; с.8 ]
Без сумніву, вся лірика Б. Олійника пройнята пафосом людинолюбних і людинознавчих начал. Спираючись на це твердження, з’ясуємо, як воно реалізується в другому розділі книги “Пісня про матір”, який має назву “ Освідчення”.
Ця частина книги представлена 35 віршами, в яких автор намагається визначити місце людини не лише на рідній землі, а й у цілому світі ( “Мій борг”, Не озивайте”, “Освідчення”), осмислює і проповідує вічні загальнолюдські цінності: чесність, добро, відповідальність перед людством, дотримання батьківських заповітів (“Літа вже не мчать”, “Ти гукай, не гукай “Коли повернуся”, “Ти зброєю світ…”). Тут же спостерігаються твори, в яких Б.Олійник по-філософськи осягає подвиг як вирішальний вчинок життя ( “Останній”, “Афганцеві”), інтерпретує події, реалії та явища навколишньої дійсності, зокрема місце національної еліти для розбудови сучасної української держави ( “Гуляє панство”, “Довго гризли”, “Розмова з учителем” та інші). В окремих поезіях простежується думка, що Україна – рівноправна європейська країна, яка має свою історію, культуру, гідні того, щоб їх цінувала світова спільнота (“Нічний візит”, “Європі”), певне місце в розділі займає поема “Таємна вечеря”.
Отже, можна з впевненістю стверджувати, що В.Бурбан мав рацію, говорячи, що “… у часі й просторі орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть, які вибилися із логічних закономірностей історичного розвитку. У двох світах живе душа поет – у світі мрії, фантазії, замилування і у світі тверезого, холодного та об’єктивного аналізу [2; с.13].
3.3.1. Осмислення минулого й сьогодення як умова формування особистості
На зорі третього тисячоліття Б.І.Олійник, проглядаючи глибоку історію, беручи уроки з татарської навали, у філософських параметрах осмислює національні, соціальні й духовні зрушення в Україні.
Осмислює, як вірний син її, як учасник цих подій, як людина, що в сумнівах своїх все-таки бачить, куди вона рушить. “Чого ми варті в цьому світі грішнім ?” – таке питання лейтмотивом проходить через поезії “Прозріння”, “Прокинься нарешті”.
Історія українського народу “страдницька доля” України проходить перед вдумливим читачем у вірші “Прозріння”.
Окремі історичні події та факти набувають у творах Бориса Олійника художньо-філософських узагальнень:
При гетьману ж – до смертного одра! –
Клялись Вкраїну боронить запекло.
Але не встигли й гримнуть з-за бугра, -
Умить Петрові продали Мазепу,
Як той навзаєм – клятого Петра,
А сам гайнув зі шведами подалі,
Лишивши славних козаків… на палі.
(“Прозріння” с.106)
Далі думки линуть у сучасність, де “штатні примазенки” – псевдопатріоти
В Європі бродять, як і при Мазепі,
Випрошуючи кусень “під народ”.
Та назирають : скільки хто їм кине
У шапку.
І, загрібши до полтини,
Поза народ
Несуть у свій вгород.
Однак поет вірить, що не завжди пануватимуть ті, хто вимагає мзду за любов до Вітчизни, ті, для кого “патріотизм” став професією. Автор впевнено стверджує :
Над вами помсти нависає крук.
І, доки сонце обертає круг, -
Вам кам’яніть довічно на колінах,
Вимагаючи прощу у невинних… (С.108)
У вірші “Останній” Б.Олійник звертає свій погляд до Великої Вітчизняної війни. Створюється образ Останнього Воїна Великої, Священної війни – як захисника справедливості, миру і злагоди: “І від осколків давніх перед раєм Дуга безпеки заячить у світ”. Ліричний герой – оповідач просить Петра відчинити перед героєм ворота раю, бо
Він на землі зазнав такого пекла,
Що я його простив на всі часи! (С.82)
Святі місця спонукають до роздумів ліричного героя поезії Бориса Олійника “Біля Мгарського монастиря” – у невинного убієнних мільйонах страшного 33-го проглядається і містичний слід :
Страшне число у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп ’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розп’ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони – простили… Але пам’ять душить:
Чи маєм право ми простить собі? (С.78)
Залишається лише пам’ять про невинних мучеників – жертв сатанинської влади, котрій не може бути прощення ні на землі, ні на небі: прощатися може усвідомлений людиною розкаяний гріх, але нема прощення злу ні в земних, ні в космічних вимірах:
… На цій горі, на пагорбі печалі,
З небесної святої чистоти
Ідуть дощі вдовиними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає: „Не прости!” (С.78)
Апокаліптичні мотиви звучать і в поезії „Крик Чорнобиля”, де у спустошеній та обезлюдненій прип’ятській пустелі пророчо окреслюється сплюндрований гріхом безвідповідальності та байдужості земний світ, що, залишившись без цивілізації („Тільки раптом із ночі дитям заголосить сова. Тільки Діва Пречиста із профілем Ліни Костенко у простудженій церкві собою маля зігріва”), волає до небес про справжню відплату:
Бо ніщо не забудеться:
ані ймення, ні дати.
Ми – не тіні. Ми – душі,
віднині вовік молоді.
І коли небеса возвістують
годину відплати,
Ми посвідчимо вашу байдужість
на Страшнім Суді. (С.87)
Вражає картина, яку змальовує автор:
В цих лісах безборонно
гасають вовки, наче рейнджери.
Заблоковану зону
обходить здаля навіть дощ.
Лиш тутешні зозулі,
що звуться “лічильники Гейгера”,
Не роки обіцяють,
а числа рокованих доз. (С.86)
Певне смислове навантаження мають епітети (“шаманська ніч”, “безокий, чорний місяць”, “небо обвуглене”, “сизо-цинковий одсвіт горбиків чорнобилян”), порівняння та уособлення (“землю, як саван, загорне вологий туман”).
Крик замучених ядерним монстром – породженим людської гордині і безвідповідальності не тільки перед живими і мертвими, але й перед всевишнім – спонукає до катарсису. Інакше-бо країна стане не тільки кладовищем людських тіл, а й кладовищем духу: витвори цивілізації, що вийшли з-під контролю моральності, ведуть у полон до лукавого.
Як до символу захисту національної гідності і соціальних прав звертається у вірші „Де ж ти, Хмелю?” до образу легендарного Хмельницького („Богом дарованого Богдана”), “так несправедливо засудженого й упосліджуваного „патріота” - радикалами (хто з гетьманів міг у той складний час запропонувати більш сприятливий варіант – отже, не судіть: сучасників з їх фарисейським проплакуванням історія вже засудила, нащадки засудять більше [1; с.160]. Принаймні українська визвольна революція під проводом Хмельницького залишилася у свідомості українців як боротьба за національне самоствердження, за визволення від соціального гноблення. Гаслами повсталого люду були: „Україна без пана і холопа!”, „За віру православну!”.
Аналізуючи цей вірш, С. Антонишин зауважує: “Саме перед легендарним Богданом як уособленням вождя-державника сповідується ліричний герой за гріхи сучасників – безпорадних і непорядних, що допомогли чужинцям-„благодійникам” і власним колаборантам та яничарам запрягти в ярмо Україну (по суті, перетворили ще недавно відносно благополучну і перспективну країну у великий концтабір), прикриваючи власні прорахунки і зради пошуком винних як у минулому, так і сучасному” [1; с 161 ].
То вертайся чимскоріше,
Хмелю,
Доки нас під когось не звело,
Щоб потому плакать і ридати,
Сипати на лисини золи,
Що, мовляв,
трикляті супостати
Нас ізнов у ярма запрягли. (С.84)
У вірші “Афганцеві” ліричний герой звертається до тих, хто віддав свою молодість у війні в Афганістані. Автор недарма використовує обрамлення:
Ти юний.
У вусах видзвонює мідь.
Твій чуб ще недавно, мов сонях,
яснів…
Об чім же,
обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився,
сивий, як сніг?
Перед читачем постає образ молодого солдата, він “справжній вояк”, “пругкий, мов стилет”, який “шастав у горах нечутно, як тінь”.
Оспівуючи сміливість і хоробрість воїна, автор у той же час проголошує:
Коли осягнеш, що з уставом своїм
Не ходять у чужий монастир а чи дім…
І ти, спогадавши вітців заповіт,
Побачиш,
як сходять над мирний хребет
Півмісяць і Хрест
в золотий небозвід. (С. 109)
Поета, як інших знаних митців, хвилює, непокоїть, що хай вже і в Суверенній Хаті, підтинаються духовність, споконвічні засади українства, рідне слово. “Як колись велемовні чоловіки, котрі бігли в козачки до Катерини, так і нині деруть собі на дорогу на шматки Україну, одне слово, людці, що їм “незалежність Без гамана – бабусині казки” [14].
“Голод, холод, нечувані злидні, вимирання нації, закордонне і вітчизняне рабство, безробіття, епідемії давно забутих і “модерних” хвороб, дитяча безпритульність, духовне розтління народу (передусім молоді) з екранів телебачення і через примітивну літературщину в красивих обкладинках – далеко не всі ознаки так званої державної “розбудови”, під яку підводиться як ідейне підґрунтя безсоромно-цинічне посилання на національних пророків та мучеників, не обминаючи Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса…” [26; с. 6]
За визначенням Б.Олійника, на очах ошелешеного перебудовчими курйозами сучасника проходить “ перевдягання душ”.
У диптиху під такою ж назвою поет з властивим йому сарказмом осмислює непотоплюваність пристосуванства, кар’єризму вітчизняної еліти, зокрема і багатьох сучасників, колишніх ідейних соратників, які кон’юнктурно відчувають вимоги часу, скидаючи старі ідеологічні шати і з політичним прицілом на майбутнє споряджаючись у нові.
Справжніх мучеників і борців за ідею, полеглих у двобої зі злом “відспівують”, а “перекинчики” завжди співають… на горі інших:
Тих відспівають, а вони – живі
У наших душах, квітах, у крові…
А ці співають! – хоч душа в них – яма,
Дивлюся, як поважно, хазяями
Вони статечно всілись на траві
В непогрішимій вірі, що – живі. (С. 125)
“Наприкінці 80-х - початку 90-х не було дивиною побачити на мітингах тих, хто були у свій час „найвідданішими” і „найблагонадійнішими” для системи, з іронією та огидою ставлячись до материнської мови, віддаючи власних дітей у „престижніші” російські школи. І раптом … вони заговорили про гноблену Москвою націю ламаною українською мовою, з підкресленим вживанням діаспорних інгредієнтів.
Учорашні „найблагонадійніші” у схилянні перед „власть імущими”, лаючи на чому світ стоїть колишніх кумирів, „імперію зла”, пропагували „загальнолюдські цінності”, а насамперед ідеологічно обслуговували тих, хто грабував, вивозив вироблені віками матеріальні, сиріч, національні цінності, інвестуючи за рахунок обезкровленої держави країни „золотого мільярду”, на очах зневіреного у всякій порядності пострадянського суспільства відбувалася безсоромна національна зрада, що трактувалась як патріотизм, як визвольна місія, і ганебне мусило усвідомлюватись як „розумне і величне” [1; с.162 ].
І причини української трагедії на зламі тисячоліть не тільки в таємній війні (вторгнення без зброї!) проти слов’янства, проти православної цивілізації, а й у неприхованій зраді поводирів – учорашніх номенклатурників-перекинчиків, котрі спритно міняють (і не раз) знамена, тримаючи “ніс за вітром”. Саме про перефарбованих “патріотів” ідеться у вірші “Гуляє панство”, що продовжує розвивати кращі традиції вітчизняної політичної сатири (згадаймо, ”П.С.”, “Сон”, “І мертвим, і живим…” Т.Шевченка, “На печі” , “Ельдорадо”, “Патріоти” В.Самійленка, “Сідоглавому” І.Франка тощо) у розвінчуванні псевдопатріотизму.
Із сарказмом автор описує новітню національну еліту:
Новітні владоможці України
Жирують
- аж вгинається земля.
І в чашах яро багряніють вина:
Гуляє панство !
На … крові гуля. (С.89)
“Клімат поетичної планети Б.Олійника не змінюється, їй не загрожує наступ ерозії духу і пустеля брехні. Його основу, філософському та сповідальному, властивий і м’який ліризм, і іскристий гумор. Не обходиться і без іронії та проникливого сарказму, особливо коли мова іде про тих, кого поет називає “одноклітинними” [2].
Убивче запитання для себе і всіх нас ставить поет:
По кому ж так заходяться салюти
Над Україною
“во врем’я моте”?
Сором бере за наш час, коли “Солдат Великої війни Упроголодь збуває ордени”, “Над смітником старий учитель скрадно Схиляється, ховаючи лице.” І як докір кожному з нас лунають рядки:
… Мовчить покірно забуття трава.
І тиша в чорній хустці –
як вдова… (С.89)
“Б.Олійник утішить вас хоча б тим, що покаже одворотне нутро зрадників, рвачів, перевертнів, відступників і ваших грабіжників! І подасть вам надію: це не назавжди!” [26; с. 15].
Поет вірить у те, що українська земля, і підґрунтям цьому є дотримання морально, загальнолюдських норм. Така думка простежується у вірші “Не погасне висока натура Дніпра”:
Перебудеться горе і туга-жура
І на камені зійде трава молода,
Доки є на землі хоч росинка добра
І вмива Україну йорданська вода. (С.76)
У рядках і між рядками ми знаходимо відповідь на болюче питання сучасності: як подолати кризу в суспільстві? Олійникова відповідь – кожен повинен мати активну громадянську позицію:
Тільки ж не сиди в чеканні манни
із небес.
Розігни затерплу спину
і до гірних сфер
Прогрими нарешті владно:
- Я таки воскрес! –
А не з припічка допитуйсь:
- Чи я ще не вмер?
(“Знак Водолія”, с. 77)
Сучасну Україну поет бачить рівноправною серед європейських держав.
“Є в мене і “про” і “контра”, але завжди тримався власної позиції, бо знав, хто вирощує для нас хліб. Тож на найвищих трибунах, навіть на сесії Об’єднаних Націй, насамперед намагався висловити повагу до нашого древнього, вічно молодого народу, спиратися на його морально-етичні засади, які не тільки в згоді з міжнародними стандартами, а й переважають їх тим, що йдуть від чорнозему, а не від асфальту постіндустріальної Європи. Ми йдемо до Ради Європи не вчитися, а щоб подивитись, як живуть люди, і показати себе.
Європа чекає від нас живої води, природності, яку вона поволі втрачає. Ми – набуток для Європи. Одне слово, з такими людьми, як у нас, не пропадеш,” – звертався Б.Олійник до громади під час однієї із своїх промов [13].
Тому від чистого серця йдуть рядки з вірша – звертання “Європі”:
Живи собі:
Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір. (С. 128)
…
Такі ми є. А ви такі, як є .(С.129)
Не байдужою для поета є доля інших слов’янських народів .
Як згадувалося вище, Борис Олійник відвідував “гарячі точки”, був і в Югославії, коли її буквально знищували на очах “цивілізованого людства” катівські крилаті ракети, фугаси й касетні бомби з американських стратегічних бомбардувальників Б-52 і найновіших “невидимок” Б-2. Не лише виваженим словом у Раді Європи, а й у нашій та світовій пресі Борис Олійник захищав сербів. Стояв на мостах через Дунай в осерді “живого щита” проти повітряних нальотів, і це бачила вся Європа, весь світ. Він розвінчував цей розбій серед білого дня і серед темної ночі безоглядно! Боровся своєю талановитою поезією проти “сатанізації” сербів [26; с.7].
У промові “Дружба без песередників” чітко простежується думка митця: незалежність кожної слов’янської держави – в єдності однієї з одною. Подібна ідея наявна і в рядках вірша “Гей, слов’яни!” Порівняймо:
Так ударимо ж у дзвони,
допоки не смеркло, -
Хай скликають до гурту
слов’янську сім’ю
Бо, коли не врятуємо сербів
од смерті,
Ми погубимо совість і пам’ять свою! (С.93)
А у вірші “Нічний візит” у формі діалогу Ворона, чорно-сизого, як рілля, та ліричного героя відбувається розмова, з якої зрозуміло, що серця сербів йдуть на здобич Воронові, бо в Косово їх “косить смерть у три коси”. Ліричний герой, нібито засмучений цим фактом, пропонує рятувати братів. Однак, виходить, вже запізно. “Досидівсь, куме: я по тебе прилетів”, - говорить Ворон, який постає як алегоричний образ Смерті, Зла, Війни:
Обірвав: - Дарма лукавиш:
Ваша черга надійшла.
Вам волали: “Гей, слов’яни!”
Ви ж ховалися до нір. –
І, крилом роздерши ніч,
Увігнав у серце дзьоба,
Мов кривавий османський ніж! ( С. 94).
Порівняймо ідейний зміст проаналізованих віршів з виступом Б.Олійника:
“Давайте, брати і сестри, врешті-решт, дружити без посередників, які, століттями зіштовхуючи лобами слов’янські народи, за нашою спиною ділять світ і бариші. ... Як ці піарівські холдінги зомбують і стравлюють народи – нам відомо. Як найманці-кілери пера ідеалогічно обслуговують в Боснії та Герцеговині, Косово та всій Югославії, - свідчать сотні безвинно вбитих і скалічених, тисячі сиріт і вдів, мільйони біженців. Так не буде прощення во віки віків тим, хто продав свою душу й перо дияволу!... Гей, брати-слов’яни! Якщо не схаменемося й загубимо історичне почуття – ми загубимо все, навіть незалежність!” [22; с. 26].
Отже, у своїх віршах Борис Ілліч Олійник неодноразово звертається до філософського осмислення минулого та сьогодення української держави, її місця серед країн світу. Разом з тим поет постійно акцентує на морально-етичних цінностях, які мають бути властиві людині, особливо тій, яка взяла на себе тягар і відповідальність за життя і добробут цілого народу. Автор поезій викриває зрадництво, непостійність поглядів представників “національної еліти”. Ознайомившись з творами Б.Олійника, сучасний читач, представник молодого покоління, на наш погляд, візьме для себе багато корисного, зокрема у саморозвитку як людини-громадянина, людини-європейця, людини-гуманіста.
3.3.2. Людське єство в “Таємній вечері ” Бориса Олійника
У розділі “Освідчення” нової книги представлений глибоко філософський твір, ліро-епічна поема “Таємна вечеря”, яка заслуговує на окрему увагу. Спираючись на літературознавчий аналіз окремих науковців, зокрема С.Антонишин, М. Кудрявцева, О. Сизоненка, які із суб’єктивної точки зору репрезентували представлений твір, здійснимо спробу розкрити питання, якою уявляється сучасна особистість в очах Бориса Ілліча Олійника.
Б. Олійник у поемі „Таємна вечеря” дає своєрідну художню інтерпретацію соціальної і національної трагедії, що розігралась на початку 90-х в Україні (та й не тільки в ній: форсований із зарубіжжя та вітчизняним криміналітетом розвал великої держави не зробив щасливим трудовий люд кожної з колишніх республік Союзу).
Біблійна оповідь про таємну вечерю, Спасителеві усвідомлення неминучості зради одним із апостолів і прийняття страшних мук за людські гріхи проектується на сучасність: поет ніби виводить нас із Гетсиманського саду на нинішній Хрещатик, де торжествують на горі, злиднях та крові зрадженого народу сьогоднішні хазяї – духовні спадкоємці тих, що віддали Христа на розп’яття. Сьогоднішні спадкоємці Іуди та первосвященики, підхопивши пронесену крізь катаклізми віків (голодомори, концтабори, репресії, соціальні потрясіння, економічні експерименти) естафету зла, з фарисейським лукавством підвели знедолений і в чергове обдурюваний люд до уготовленої прірви. Автор „Таємної вечері” ніби усуває часові бар’єри : Христос, що прощав засліплений натовп на Голгофі („… не відають бо, що творять…”), прощає і нічого не тямлячим нашим сучасникам:
- Сьогодні один із вас
Зрадить мене…-
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
„Та хіба в тому їхня вина?” (С. 119)
А Христос зраджує вкотре: прикриваючись святенництвом (показовість у набожності, в отриманні церковних нагород – мабуть, за вчорашній войовничий атеїзм, - лицемірні сльози по невинно убієнних комуністичним режимом, стовпами якого були самі), новітні владарі-прихватизатори пограбували народ до нитки, прирекли його на повільне вмирання [1, с. 155].
Воскреслий Господь, як і його Правда, не прийнятий мертвими душами, проданими лукавому за земні насолоди, перелюбів-лихварів, котрі і право на патріотизм приватизували, жируючи і святотатствуючи:
Мертві п’ють і п’ють.
Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри…
Перейшли у Апостоли учні Христа,
Запаливши світильники віри.
Мертві грають в політику, «водять козу»
Та дівок заграницею манять.
Оббирають, як липку, народ і казну,
Обирають себе на гетьманів.
І вже Україні прилипли до губ,
Так її закохали пролизи,
Що – дивися – небавом якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе. (С.121)
Художній лаконізм, що проявляється у фрагментарності оповіді, цікавих асоціаціях, авторських алюзіях, розкриває перед нами страшні реалії сьогодення, які осмислюються поетом у християнсько-етичних вимірах.
Нащадки Іуди не перевелись, тільки відступництво набирає нових форм, модифікується відповідно до вимог часу: спадкоємці біблійного зрадника торгують усім – і людьми, і ідеями… І беруть не тільки срібняками – за мільйони та мільярди зелених був проданий на незначний час, вигнаний з домівок у пошуках засобів існування народ. На відміну від біблійного двійника-попередника, сучасні ренегати-іуди торжествують… Але поки що.
Тому ставить поет питання про довговічність і живучість підлоти, генетику відступництва і ренегатства, усіх тих факторів, що в сьогоднішню передапокаліптичну добу розбудили і вивільнили найниціші інстинкти в людині [15; с. 136]
Вбивчо і застережливо звучать слова: „А чи й справді повісивсь… Іуда?”. Нагадаємо, що у драматичному етюді Лесі Українки „На полі крові” відступник Юда залишається живим: після розп’яття Учителя зрадник за тридцять срібників купує поле – поле крові, причому виправдовує свій вчинок, вважаючи купівлю-продаж людей нормальним товарообміном. Мало того, зрадник залишається непокараним: не завжди у земному житті буває відплачене зло. Сучасні ж іуди і перевертні ще й твердо впевнені у своїй безкарності.
І все ж, стверджує поет у своїй апокаліптичній за звучанням поемі, розплата за скоєні земні гріхи неминуча, звіт дадуть перед Найвищим Суддею ренегати-нувориші - торговці людьми і совістю, носії блуду і бездуховності. Але заговорять і посвідчать живі та мертві:
- І надовго зібрався мовчати, дідусь? –
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар
у замислений вус:
- Вже недовго…
До Страшного Суду. (С. 123)
Отже, у „Таємній вечері” „з біблійної, потрясаючої історії про зраду Ісуса Іудою Борис Олійник виводить нас аж на Хрещатик, у сьогодення, й розкриває нам естафету відступництва й зради, як вона виявляється в жахливій картині нинішніх зрад і зрадників, грабіжників України та її народу, бандитів з того-таки племені – диявольського”[ 25, с.15].
Ось строфа з розділу V:
Що його розп’яли на покуту усіх,
То тяжка, але – істина, люди.
Лиш єдине гризе – хай
проститься мій гріх! –
А чи й справді повісивсь… Іуда? (С. 122)
Негативну й печальну для всього людства істину дістаємо в VІ розділі:
Владно сіли в шинку
вже нові хазяї:
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі.
Достоту свої,
З на півслова познавши свого… (С. 122)
Двері були відчинені: на порозі стояв тринадцятий.
„Добрий вечір”, - сказав, свій
крават розв’язав.
(Дещо й справді на зашморг
подібний).
По свояцьки окинувши поглядом
зал,
Сів до столу. Як рівний. І –
рідний. (С. 123)
„Так, зрадництво, попереджає нас Поет, і продажність за тридцять срібняків чи мільйон „зелених” не перевелися й до наших днів з біблійних часів зради й розп’яття Ісуса. А нині множаться, множаться. Набирають сили закону і чину! Як у державних верхах, так і серед так званої промислово-кланової „еліти” [25; с.15].
Микола Шудря, письменник, кінодраматург, так характеризує „Таємну вечерю” : А в „Таємній вечері”, напрямки, без недомовок, засвідчено, хто принизив і обікрав Україну. Зокола це просто біблійна оповідь про святе застілля апостолів, але поет і тут ніби збивається на нікчемну прозу побуту й чітко, виразними мазками, змальовує отих „третіх”, що дісталися до влади й дозволяють собі в нас ділити й панувати…” [32; с. 9].
О.Сизоненко про поезію “Таємна вечеря” писав: “Ця книга – надовго. Бо вона дуже близька до Шевченкового “Кобзаря”. А може, найближче.
Вчитайтеся, і ви побачите самі.” [25; с.15].
Отже, Борис Олійник у ліро-епічній поемі “Таємна вечеря”, як в багатьох інших, наслідує напуття Лесі Українки: „Не поет, хто забуває про тяжкі народні рани”. І не похапцем, а день у день відгострює своє перо, щоб допомогти людям, хоча б мудрою порадою, виборсатися з неволі, хитання й убогості. А читач має собі усвідомити, хто він є і яким він має стати.
3.3.3. Мотив “людина та її покликання” в поезіях Бориса Олійника
Леонід Скуратівський, досліджуючи питання духовності як філософську проблему, акцентує на тому, що у кожної людини має бути відповідальне ставлення до особистої духовності, основане на усвідомленні, що “кожен з нас повсякчас ризикує втратити людяність, що не лише від великого до смішного – один крок, але й така ж відстань від людяного до тваринного і нижче тваринного рівня, що наша життєдіяльність – це рух по лезу бритви, постійне розв’язування проблем, які за нас ніхто не розв’яже, це постійний вибір між різними моделями людини” []
Мотив життєвого вибору та людського покликання репрезентується в поезіях трьох розділів “Книги про матір”.
« Я - Всесвіту боржник, бо українець зроду!” – це кредо, виголошене ще в початку 60-х років молодим Борисом Олійником, вразило всіх, хто любить і розуміє Поезію. Українець за цією формулою не сидить на призьбі крайньої хати – він відкритий усьому світові, простягає йому душу й руку братерської злагоди на добрі діла, беручи на себе велику відповідальність перед світом і людством – далекими і близькими народами:
Це щастя – мати у вселенськім домі
Свої борги і місце у строю...
Я всесвіту боржник!
Але комусь одному –
Не був. Не є. Й не буду.
І на тім стою! (С. 72)
У “Диптиху” (розділ “Сива ластівка”) поет, розмірковуючи над життям, надає поради, як треба пройти свій шлях, щоб знайти безсмертя:
Зумій-но надароване віддати:
Себе пізнати. Народити матір.
Углиб розбудувати отчу хату.
В космічний колобіг синів послати...
А ти гадав: безсмертя – річ проста? (С.12)
Людське покликання вбачає митець у продовження роду, передачі нащадкам пам’яті (“До землі”), у передачі залізного правила: “З усіх – два слова: “Мати” і “Вітчизна” – Існують звіку тільки в однині” (“У дзеркалі слова”, с.70).
Одне з чільних місць серед духовних почуттів посідає совість, що є засобом самоконтролю, відповідального ставлення до життя. Б.І.Олійник неодноразово згадує цю морально-етичну категорію, переймається тим, що сьогодні “наша совість спить собі, німа”. Тому як заповіт лунають його слова:
... Не озивайте ім’я Бога всує,
Коли в душі давно його нема.
Саме з допомогою совісті, яка кличе до розширення обріїв людських можливостей і яка докоряє за допущені помилки набувається “мистецтво жити”, а не пристосування до життєвих обставин, здійснюється процес духовного зростання, який завершується духовним народженням людини-громадянина, яка суворо проголошує до кожного:
... Не озивай ім’я Народу всує,
Коли ти пам’ять Роду розгубив.
... Не озивайте всує Україну,
Аби не всохли ваші язики. (“Не озивайте”, с.133)
Одна з провідних думок поета стосовно призначення людини на землі – це стати й залишитися Людиною, тобто досягти просвітлення. Просвітлення, на думку Л.Скуратівського, означає внутрішнє переродження особистості, яке виявляється в усвідомленні згубності перебування в життєвій рутині, деструктивності жадоби власності, влади, слави, які замінюються творчю самовідданістю, народженням потреби в контакті з Істинною реальністю. У цьому стані нею вже не рухають інстинкти, а притягують цінності і зникає загроза перестати бути людиною [ ; с. 7]. Цінності – це чесність, добро, милосердя, відповідальність за свої вчинки, постійне усвідомлення себе частиною людства, дотримання заповітів предків і неухильний борг перед нащадками. Все це пропонує Б.І.Олійник у своїй ліриці.
Ліричний герой віршів “Літа вже не мчать...”, “Ти гукай не гукай...”, увійшовши в осінню пору свого життя, глибше розуміє сутність людського буття, бо “...вже починаєш не час цінувати, а мить, холодний аналіз чуття затискає в лещата, “Все легше чийсь відступ од юних замрій зрозуміть, все важче і важче той відступ прощати “ (с.73). На цій межі відкривається вартість кожного вчинка: “Все нижча відсоток, рокований на помилки. І так неймовірно зроста їхня вартість!” (с.75). Усвідомлюючи, що літа біжать та спішать, “хоч співай чи ридай”, людина, безперечно, намагається оцінити власний життєвий шлях. Який він був: гідний чи ні? Перш ніж надати Олійникову відповідь на це питання, хочеться згадати слова В. Бурбана: “Борис Олійник створив багатокольорову і сповнену живим життям поетичну планету з її сяючою та здатною до постійних змін ноосферою високих почуттів, райдугою соковитих художніх фарб. У нього немає нічого картинно-діланого - тої фальшивої романтики, яка властива характерам поверхневим, легковірним і легкодушним. Поет, розуміється, не поет, якщо він не віддав данину звичайним людським слабкостям і заблудним серцям. І цим він імпонує читачам, які вважають його “своїм” [2; с. 13].
На ведена цитата не випадкова, бо у вірші “Ти гукай не гукай” дійсно простежується думка, що кожен – це звичайна людина зі своїми слабкими і сильними рисами: “І дарма, що не всі ми орли,” – пише Борис Олійник. Та звітуватиме перед Всевишнім, перед історією.
Інша справа – сини. Чи не наважиться кожен
З нас воскреснуть,
Коли зажадають сини? (С.75)
Якими різними, на перший погляд, не були б люди, їх єднає одне – всі рівні перед “непідкупною”, так іменує Б.Олійник смерть. Гнівним викриттям осудом сьогодення сповнені перші рядки поезії “Похвала непідкупній”. Ліричний герой переймається “всепродажництвом”
Коли, здалось, що все пішло за доляр –
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;
Коли, здається, що саме повітря
Настаяне на лжі, немов одвар,
Коли поет, як сутенер –
Повію,
Кладе під владу Аполлонів дар. (С. 97)
Коли ... коли... Та приходить смерть, яка “не загляда у табель рангів на суднім рубежі”. І дивне щастя від того, що є все-таки справедливість, охоплює душу від того, що “ ... варто жить і прагнути безсмертя, коли є смерть, яку не підкупить” (С. 98).
Філософське осмислення людського буття закінчує останній вірш “Коли повернуся” розділу “Освідчення”. У ньому ліричний герой спрямовує погляд тоді, коли повернувся до нас, “вже одягнутий в камінь”. Він пропонує розуміння Істиної Реальності, коли стають нікчемними “виляски “слава-неслава”, Порожній двобій язиків ні про що і про все”. Вічними залишаються інші цінності, за які варто віддати все:
Я все віддаю за одне
Недоспіване: “мамо”,
За те, що долоню мою
Освятила бджола.
... Я все віддаю за хустину за хустину у синій горошок
З далекої пісні про ту, що любив та не взяв. (С. 138)
Як заповіт звучать священні слова:
Але не прощу і пилинки
на образ Шевченка
І зламану гілку калини повік не прощу!
... І хай мене судить по правді і совісті Канів
Єдино Верховний мій
І Повноважний Суддя! (с. 139)
Вдивляється і нині поет у слов’янське обличчя країни, з болем і тугою переймається її долею – недолею, занурюється в тривожні нурти щойно відродженої державності, як зазначив, ще здебільшого декоративної і декларативної… Цими поет роздумами, почуттями виповнені останні книжки й вірші, зокрема розділ “Освідчення” книги “Пісня про матір”.
Висновки
Борис Олійник – це письменник, який прийшов в літературу з величезним життєвим досвідом, неординарний насамперед своєю несхожістю на інших, власним, оригінальним баченням народної душі, вмінням у буденних життєвих епізодах відчути велику людську драму з її радощами і горем, великодушністю і щирістю, вірністю і зрадою, чесністю і лицемірством. Творчість Бориса Олійника – «це майстерність, якої не видно», це справді загадка незвичайного таланту глибоко національного за своєю суттю художника, твори котрого можна із певною відповідальністю назвати епопеєю народного життя часів і втішних, і гірких.
Б. І. Олійник - один з багатьох письменників, які художньо досліджують психологію особистості, розкриття духовних та моральних цінностей. Він займається проблемою виховання духовно зрілої особистості, яка є центральною для педагогічної науки та соціальної практики.
Поет постійно замислювався і замислюється над важливістю моральних факторів, без яких навіть найвищий матеріальний добробут не дасть відчуття повноцінності життя. Олійникова любов до людей і до рідної землі відлунює в думці про те, що батькам на старості тяжко дивитися на те, що їх діти виросли егоїстами, духовно бідними людьми, яких задовольняють лише власне щастя і весь сенс життя у них зводиться до накопичення багатств.
У своїх творах Б.Олійник обстоює право кожного на природній розвій, виступає проти руйнації духовного світу людини, бореться за чистоту й незайманість свого персонажа, вирваного новим ладом із родючих ґрунтів материзни й кинутого сваволі, мов перекотиполе, в хаос незахищеності й чужинства. Герої ж намагаються бути самими собою: дітьми природи, людьми щирими й добрими.
Підводячи підсумки, з упевненістю можна сказати, що Б.Олійника найбільше хвилює проблема морального здоров’я суспільства, духовних основ життя народу, збереження його самоідентичності, історичної пам’яті й совісті як виду історичної енергії багатьох поколінь. Естетична цінність його творів невіддільна від етичної сутності таких вічних категорій духовності, як чуйність, доброта, ввічливість, громадянська гідність, милосердя. Один із найсвітліших художників, він утверджує кожну окрему людину як найвищу цінність буття. Кожен рядок Бориса Олійника пройнятий нестерпним болем за понівечені людські долі і невільні душі. Вся його творчість – то відчайдушний крик, це біль його душі, котра не сприймає жорстокості, фарисейства, бездуховності, аморальності своєї доби… Отже, з впевненістю можемо стверджувати, що книга Бориса Олійника “Пісня про матір” має великий виховний потенціал.
Список використаної літератури
1. Антонишин С. Поезія Бориса Олійника на рокової межі //Слово. – 2005 - С. 158-163
2. Буран В. Поэтическая планета Бориса Олийныка. В пространстве и времени // Зеркало недели. - 2004. - №15.- С.13
3. Відлуння десятиліть. Українська література другої половини ХХ ст.: Навчальний посібник (серія “Шкільна бібліотека”) / Упорядник М.О. Сорока. - К.: Грамота, 2001.- С. 307-309
4. Гарячі точки Бориса Ілліча // Голос України. - 2005.- №201. – С. 4
5. Голобородько Я. Речник духотворного слова. До 70-ліття Бориса Олійника // Слово Просвіти. – 2005.- Ч.42 (1315). – С.8
6. Гунько О. “Наче вічність судилась мені...” // Дивослово. - 2001. -№5. -С.10-13
7. Гурець М. Виховні можливості Василя Стуса // Дивослово. – 2004. - №5. – с.8-10
8. Дзюба І. Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Дивослово. – 2001. - №3. – С.9-11
9. Івчина М., Олійник М., Сонюк В. Борис Олійник – “человек-партия”// День. - 2003. - №181. - С.4-5
10. Ізоткіна К. Борис Олійник. Перша лінія оборони // Дзеркало тижня.-2002. - №22. - С.13
11. Ільницький М. Висока хвиля в серце заплива // УМЛШ. -1982. - №9. -С.8-15
12. Кирилюк В. Борис Олійник - Почесний громадянин Києва // Голос України. – 2005. - № 202. – С.2
13. Кирилюк В. З Україною в серці // Урядовий кур’єр. – 2005. - № 2002. – С.8
14. Кирилюк В. Слово непожате // Дзеркало тижня. – 2005. - № 25. – С. 12
15. Кудрявцев М. “У гиблий час глобального безплоду...”// Дніпро. – 2004. - №5 - 6 . - С.120-140
16. Лесин В.М. Літературознавчі терміни. – К.: Рад.шк., 1985. – 252 с.
17. Луків М. Стоїть на видноколі світла мати // Олійник Б. Пісня про матір. - К.: КП “Редакція журналу “Дніпро”, 2004. - С.5-7
18. Мовчан Р. Засадничі основи вивчення української літератури в 12-річній школі // Дивослово. – 2004. – №8. – С.10-12
19. Моренець В.П. Борис Олійник. Нарис творчості. - К., 1987
20. Надурак С., Слоньовська О. Вивчення української літератури. 11 кл. Інтегровані уроки. - Х: Веста: Видавництво “Ранок”, 2005.- С. 206-209
21. Непорожній О., Семенчук І. Українська література: Підручник для 11 кл. - К.: Освіта, 1995. - С. 512-519
22. Олійник Б. Дружба без посредников // Слово. - С.25-26
23. Сивоконь І. Філософізація методики викладання літератури та критерії оцінювання знань старшокласників // Дивослово. – 2001. - № 3. – С.9-11
24. Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків. - К., 2003. - С. 255-317
25. Сизоненко О. “Таємна вечеря” Бориса Олійника очима старого письменника // Голос України. –2001.- №64. - С.15
26. Сизоненко О. “Я - Всесвіту боржник...” // Голос України. - 2005. -№200. - С. 6-7
27. Скуратівський Л. Питання духовності як філософська і методична проблема // УМЛШ. – 2004. - №5. - с.5-7
28. “Там, де ми відбули, там, де наше відтьохкало літо, забіліли сніги...” Колеги про Бориса Олійника // Голос України. – 2005. – №200. – с. 1
29. Токань Г. Філософізація методики викладення літератури та критерії оцінювання знань старшокласників // Дивослово. – 2004. - №7. – С. 2-8
30. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. Кн. ІІІ / Упорядник В. Яременко - К.: Видавництво “Аконіт”, 2003. -С. 472-473
31. Франко І. Література, її завдання і найважливіші ціхи // Історія української літератури критики та літературознавства. Хрестоматія. Книга друга: Навчальний посібник // Упоряд. П.М.Федченко. – К.: Либідь, 1998. – С.77-85
32. Шудря М. Мати сіяла сон //Урядовий кур’єр. - 2005.- №201.- С.9
33. Янченко А. Жага і талант поетичного пізнання // УМЛШ. - 1982. - №9. – С. 8-15 | |  Гулій Вікторія Валеріївна
роздуми про вплив поезії Б.Олійника на виховання молоді11-У клас, навчально-виховний комплекс "Гармонія", м. Донецьк, керівник Путрова О.М.
м. Донецьк © Гулій В.В.
Переглядів: 5706
| |
| | |
Просимо звернути увагу, що цей документ є інтелектуальною власністю. Копіюючи його, Ви згодні з тим, що у своєму використанні Ви не будете змінювати права власності цього документу шляхом зміни змісту, включенням власних документів до змісту або інше, а також Ви згодні посилатись на власника документа при користуванні.
|
