| | Вінок слави
Жив на землі поет. Захоплювався і страждав, розчарувався і втішався, любив і співав. Чарівні й загадкові образи переповняли його кожну мить, рвали душу з душі, розлітаючись кольоровими світами радості й печалі. Поезія була його мовою, природною, як роса погожого світанку, запах бузку в травні, як мідяний голос осінніх кленів. Це не значить, що вона народжувалася легко, бо ніщо справжнє не приходить у світ без болю. Вона народжувалася повсякчас, завдаючи щасли
Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Франко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Франко як вище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Це завдяки тому, що немає в нас нічого такого притаємного і незбагненного, про що б не сказав Каменяр, - не сказав правдиво, не сказав, звеличуючи людину.
Пізнаючи Франка, пізнаємо Україну: збагачуємося її історією, традицією, культурою.
Пізнаючи Франка, пізнаємо себе: свою родину, рід, народ.
Як справедливо зазначав С.Єфремов: „ Нема, певне, тієї ділянки літературної, якої б не збагатив своєю працею. І скрізь він визначався з гурту своїм яскравим талантом; скрізь ставив рідний народ підставою своєї діяльності, добро народне – метою, розум, науку – шляхом до мети ” [Єфремов С.; с.489]
Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі.
Івана Франка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його, звернемося до спогадів письменника про себе: „Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шляхи, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм, і то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став підлим перед власним сумлінням. І коли що полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу, як руський народ, хоч він гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні він бідний, недолугий і непорадний, все-таки підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу і ніяка праця не піде намарне.”
Такі слова могла написати лише людина, яка всім своїм єством і душею вболіває за рідний народ і прагне поліпшити його долю.
Поки прийдуть оті щастя й правда в людському житті, доводиться за них боротися, доводиться бачити перевагу кривди та насильства людей над людьми, насильство не тільки матеріальне, а й духовне.
Франко підіймає принцип боротьби на ступінь якогось загально світового закону – боротьбу між ясною й темною силою. Закономірно лунають його рядки:
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем-то!
Лиш боротись значить жить...
Франко-поет, на думку деяких літературознавців, здебільшого ідентифікується переважно з однією іпостассю свого велегранного ліричного Я. „Поет – трибун, поет – оратор, поет-борець, „співець боротьби і контрастів”(С.Єфремов), автор полум’яної політичної лірики немовби „отінив, як хмара” „приватного чоловіка, поета глибинного інтимного переживання, любовної пристрасті і автопсихологічної медитації, співця людського серця, кохання й індивідуального страждання” (Тихолоз Б.)
Крім вище зазначених особливостей франківської поетичної особистості, варто звернути увагу й на такі його риси. Як: поет – пророк, поет – мудрець, поет-навчитель.
Франко скрізь виступає великим жалібником людини, гуманістом, борцем за її оновлення, проповідником любові. Як Мойсею, бути йому духовним ватажком нашого народу, -
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незломнім завзяттю:
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю. („Мойсей”)
Франкового духа печать не стирається з письменства та взагалі з культури українського народу.
Образ українського Мойсея живе у творах поетів різних часів
Перегорнемо сторінки окремих збірок.
Серед струнких, гармонійних і прозорих поета-громадянина, патріота, життєлюба М. Рильського зустрічаємо поезію, присвячену великому Кобзареві, - „Франко”(1932). Максим Тадейович, ніби виконуючи заповіт Великого Каменяра, всією своєю творчістю показав багатство українського слова.
Пригадаємо вірш Івана Франка „Антошкові П. (Азь покой)”, який став своєрідною відповіддю галицькому москвофілу Антонові Петрушевичу, котрий, мерзенно виконуючи волю московських хлібодавців, ганьбив українське слово. Великий поет, затаврувавши перекинчиків, урочисто заявив:
Діалект, а ми його надишем
Міццю Духа і огнем любові
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.
Від імені українців М. Рильський перед усім світом стверджує невмирущість нашої мови, у розвиток якої зробив значний внесок Каменяр.
Франко
Син Яця-коваля, Іван рудоволосий,
Рибалка і мудрець, поет і каменяр,
Не надився на блиск і на позверхній нар,
На Чайльд-Гарольдів плащ, на Лорелеї коси.
Заглиблений у книг нових і давніх стоси,
Він слухав голоси з низин і з-понад хмар,
І хоч хитався він, та мав високий дар
Гніт ненавидіти і люд любити босий.
Дорога у житті самотньому тяжка;
Навколо – воронів закрадливість лукава,
Панки, що „люблять Русь”, для ласого шматка...
Та ранив тяжко він беркута і удава.
І проміж нас живе ясна і чиста слава
Малого Мирона, великого Франка.
Максим Тадейович Рильський наголошує на селянському походженні Франка, його безмежної любові до книг і пізнання, любові до простого народу. Волелюбний дух, великий талант, дієвий патріотизм і чесність у всьому – ось складові, які роблять І.Я. Франка безсмертним у часі і просторі. (5а)
У віршах Миколи Бажана Каменяр – це, в першу чергу, письменник – пророк, поет загальносвітового рівня, чиє ім’я стоїть в одному ряду з Пушкіним і Лермонтовим, Сенкевичем і Шекспіром. Ось, наприклад, уривок з твору „Сімнадцять літ минуло відтоді!”:
Хороброю тропкою кожна книжкова поличка
Вела в людські долі, часи і простори зелені
Я з Гонтою плакав на скровленім уманським попелі,
І Пушкін, і Лермонтов серцем стрясали моїм,
Я поруч Толстого стояв на балу в Севастополі,
Я разом з Сенкевичем входив у цезарський Рим.
Шекспірові сни, що примарились літньої ночі,
Повторні і гарні паризькі химери Гюго,
Некрасівський стогін,
Франкові видіння пророчі,-
О захвати й муки прекрасні, палючі, урочі
Хмільного читання, палкого читання мого!
В іншому вірші циклу „Київські етюди”, „Біля університету”, написаному 1945 року, Микола Бажан, звертаючись до ворогів рідного народу утверджує духовну велич людини – захисника вітчизни. Знову з’являється образ І.Я. Франка, який символізує культурне надбання українського народу та всього людства.
День судний надходить! Замкнулося коло.
Ти станеш на суд, щоб свій вирок знайти
За влучене кулею пушкінське чоло.
За очі Тараса, що випік їх ти,
За Гете, якого укрив ти ганьбою,
за рани Бєлінського й муки Франка.
За скроню Шекспіра, пробиту тобою,
За глум з елладійця, сліпця й співака
Ти вситив на їхнім високім підніжжі
Свою озвірілу руїнницьку хіть.
Безумний, забув ти:
При них на сторожі
Стоїть збройний муж, гнівний месник стоїть.
Один з найтонших і найпроникливіших ліриків ХХ віку, автор численних поетичних книжок Володимир Сосюра, звеличує мову як основу духовного життя народу у вірші „До брата”. Він опоетизовує її, як „сяйво серед ночі”, стверджує, що вона „душі твоєї очі”. Всю повноту життя людина виражає через слово, яке „єднає піснею в гасло... з життям тебе любовно”. Автор повчає: “ Коли ж забудеш рідну мову, Загубиш душу ти свою”, бо
мова – це мисль, це поезія, це пісня, це геній народу. А рідна українська мова?! Для В. Сосюри – це в першу чергу мова Шевченка, мова Франка:
Яке прекрасне рідне слово!
Воно – не світ, а всі світи...
Шевченка мову і Франкову
Невже під ноги кинеш ти?
Мав рацію, на мою думку, і справедливо зазначав Сергій Єфремов, український літературознавець,: „В громадському житті нашому Франко весь час стояв тим світочем, що осягає навкруги себе шлях і показує дорогу людям своїми й художніми творами, і критичними та публіцистичними працями. Одним став він за вчителя й проводиря в нетрях буденщини, надихаючи на протест проти неї; з другими працював поруч на ниві громадської діяльності, ще іншим давав чисту розкіш братньої любові”, а найбільш – чарував своїм художнім словом” [Єфремов С.; с.493]
Правдива поезія мусить бути завжди моральною, а такою і є поетична спадщина Івана Яковича Франка.
Список використаної літератури
1. Бажан М. Вибране - К.: Радянський письменник,1981. - С.104, с.178.
2. Єфремов С. Історія українського письменства.-К.: Femina, 1995.- С.489-494
3. Ґрунтовний життєпис великого Каменяра //Дивослово. – 2004. - № 10. – С.78-79
4. Рильський М. Вибране. – К.: Радянський письменник, 1985. – С.79,208
5. Симоненко В. У твоєму імені живу. - К.: Веселка,1994. – С.134
6. Сосюра В. Вибране. – К.: Радянський письменник, 1989. – С.157-158
7. Тихолоз Б. З погляду людяності // Дивослово. – 2004. - № 11. – С.62-68
8. Франко І. Вічний революціонер. Вірші та поеми. – К.: „Веселка”, 1981. – 208 с.
вої муки. | |  Путрова Олена Олегівна
твір про І.Я.Франка10 клас, НВК "Гармонія", м. Донецьк, керівник Путрова О.М.
м. Донецьк © Путрова О.О.
Переглядів: 3976
| |
| | |
Просимо звернути увагу, що цей документ є інтелектуальною власністю. Копіюючи його, Ви згодні з тим, що у своєму використанні Ви не будете змінювати права власності цього документу шляхом зміни змісту, включенням власних документів до змісту або інше, а також Ви згодні посилатись на власника документа при користуванні.
|
