| | Вічні питання життя
О, час! Не лети так швидко,
Постій хвилинку, не лети;
Ти пропливав у тумані прудко,
Коли були ми зовсім малюки.
Ох, дитинство! Безтурботная пора!
Скінчилась, трохи позабулась,
Та знову кличуть серце і душа
У казку, що ніби-то наснилась.
Звісно, життя чудове з усіма його радощами та печалями. Дитинство - особлива пора. Воно як чисте, прозоре джерело, як молодий, зелений росток, як свіжий ранок, як схід сонця, як біла смуга. А життя складається з білих та чорних смуг. Але, якщо навчитися шукати прекрасне, можна побачити, що білих смуг набагато більше, ніж чорних. Саме життєві проблеми штовхають нас іти вперед та знаходити радощі в житті.
Світ чарівний, і чарівність світу – у його недосконалості, у тому, що ця недосконалість змушує людину рухатися далі, до мети. Істинна сутність людини – постійне удосконалювання. Для мене це стало законом життя. Я зрозуміла: щоб пізнати світ, мислити та діяти відповідно до цього, треба усвідомити себе. У нашому недосконалому світі багато інформації, і просто необхідно виховувати в собі силу волі, наполегливість, а головне – силу духа, щоб за допомогою цієї інформації створювати якості, які допомагають жити вірно не тільки собі, але й допомагають людям. Адже той, хто корисний іншим, корисний собі. Суспільство набагато сильніше, якщо кожна людина допомагає одна одній, при цьому не втрачаючи самого себе в цьому суспільстві. Вона створює в природі ніби другу природу. Але, якщо ця людина не будує в собі добрі якості, то вона не в змозі будувати взагалі. Адже спочатку ми повинні знайти себе, зрозуміти, хто ми такі та що ми повинні вдосконалюватися. Лише тоді зможемо побудувати прекрасний світ, у якому будемо щасливі. Основою будування такого світу я вважаю людину, яка здібна до безмежного розвитку та пошуку істини. Всебічно розвинуті здібності – це фундамент розвитку особистості, а така особистість – це основа розумного та доброго суспільства.
Я вважаю, що незадоволеність собою підштовхує до вдосконалення. Людину часто називають „скульптором самого себе”. Якщо чогось досяг, не треба зупинятися. „Якщо немає подальшого росту, значить, близько захід”, - говорив один грецький філософ. Дійсно, що б було з людством, якщо б воно не розвивалося? Та існувало б воно взагалі?
Чи була б тоді природа? Адже людство і навколишній світ зв’язані нерозривною ниточкою. Людина – це частина природи, а природа – це частина людини. Неможливо уявити життя людини без зимових морозів та завірюх, без весняного капання та щебетання пташок, без літньої грози та різноманіття рослин, без осіннього дощу та листопаду. Що б було з людиною, якщо б вона не змогла насолоджуватися кожного дня свіжим повітрям, радіти сонцю та дивитися на синє небо? Кожна квітка, яку бачить людина, шелест кожного листочка, який вона чує, поповнює та збагачує її внутрішній світ.
Яка ж гарна весна! Перші струмочки, пісня першого шпака, будування гнізд, перша барабанна тріль дятла. Це все можна порівняти з дитинством – початком життя. А як чарівно, коли зацвітають абрикоси! У повітрі стоїть якесь казкове блаженство. Так хочеться мріяти і творити. Звісно, це все наповнює душу неймовірними почуттями. А яке прекрасне літо! Навіть слів не вистачає. Сонечко світить привітно та лагідно, земля одягає найрозкішніше вбрання, серце б’ється у захопленні, а душа співає. Осінь... Такі картини не намалює жоден художник, бо з природою не зрівняється ніхто. Зима водночас турботлива й сувора. І захоплюєшся, і лякаєшся її хуртовин. Це все треба просто любити й цінувати. Якщо кожен зрозуміє цей головний закон, у світі буде найвища гармонія – між природою й людством. А тоді буде досягнута гармонія між людьми.
Нерідко людина безжалісно втручається у природний світ, а наслідки дуже пригнічуючі та тяжкі. Мене дуже турбує екологічна проблема, бо вона пов’язана з майбутнім життям на землі. Прогулюючись берегом річки Кальміус, я написала такі сумні рядки:
КальміусБуло видно все у прозорій воді,
І стояли ізумрудні береги,
Соромливі верби простягали руки...
І щоб красу зрозуміти, не треба й науки.
І сонцю, і кожній ранковій Аврорі
Раділа річка та не знала горя.
Під сонцем дзюрчала захоплено вона,
А ніччю знаходила в ній сон краса.
А що ж тепер?
Пожовкли ті верби соромливі,
І немає у Кальміуса тієї гриви.
Дитя природи! Кальміус ти мій.
Зруйнували люди серце твоїх мрій.
Стогне серденько твоє, болить.
Ви замисліться, хоча б на мить!
Не можна життя ріки гасити,
Вона, як і ви, бажає жити!
Життя наше повне таємниць, питань, у ньому багато невідповідностей, проблем. Але зрозуміло одне: світ прекрасний, і треба жити! | |  Гуляєва Ксенія Олександрівна
спогади про дитинствонавчально-виховний комплекс "Гармонія"
© Гуляєва К.О.
Переглядів: 460
| |
| | |
Просимо звернути увагу, що цей документ є інтелектуальною власністю. Копіюючи його, Ви згодні з тим, що у своєму використанні Ви не будете змінювати права власності цього документу шляхом зміни змісту, включенням власних документів до змісту або інше, а також Ви згодні посилатись на власника документа при користуванні.
|
