| | Надія
- Ні, ти знову сфальшивив, - різко промовив Віктор, - невже ти не відчуваєш, що тут потрібно брати «дієз», воно ж само проситься. Ось, послухай!
Хлопчик покірно встав з-за роялю, намагаючись не дати волю сльозам. Він хотів відійти до вікна але, зробивши кілька кроків, зупинився. Він відчув як чарівна мелодія оповила його тіло та міцно тримала на місці. Це було дивовижне відчуття, яке він обожнював та ненавидів одночасно. Обожнював, бо гра Віктора Андрійовича була казкова; він був одним з тих небагатьох музик, які володіли дивовижним даром «грати музику серцем, душею». В нього кожна нота, кожний звук були шедеврами, які разом складалися у надзвичайно красиву мелодію. А ненавидів, бо розумів, що ніколи не зможе так грати. Він намагався полюбити музику так же міцно як його вчитель, Але в нього це не виходило. Граючи, він завжди думав як би не помилитися, не взяти хибну ноту або не той акорд. Бо більш за все він боявся того погляду, погляду свого вчителя, який сповнювався розчаруванням, коли він помилявся. Віктор Андрійович ніколи не кричав, не сварився, але погляд завжди видавав його.
Віктор Андрійович закінчив грати, посміхнувся та промовив:
- Ну ось. Почув як треба?
- Так, - ледве чутно відповів хлопчик.
- Ну тоді бувай. Чекаю тебе у четвер. Сподіваюся, ти будеш грати без помилок. Просто спробуй «відчути» мелодію, її ритм, будову. А головне - впусти її до свого серця. Тільки тоді в тебе все вийде.
Хлопчик нічого не зміг відповісти. Він просто забрав ноти та пішов з класу.
Віктор залишився сам. Він підійшов до вікна та почав спостерігати за безладним танком сніжинок. Вони так весело кружляли у повітрі, що Віктор відчув цю забавну мелодію. Він сів за рояль та почав грати. Клас наповнила весела, бадьора музика, яка, долаючи перешкоду тонкого скла, виливалася на вулицю та перетворювала сніжинки на танцюючи пари. Вони були вдягнені у яскраво-білі одежі та кружляли у повітрі під йoгo чарівну мелодію.
Раптом, двері відчинилися і до класу увійшов Антон. Це був молодий парубок, який теж викладав уроки гри на роялі.
- Поздоровляю вас, Маестро.
- З чим це? - здивувався Віктор.
-Я зустрів у коридорі Андрія. Він ледве стримувався ,щоб не заплакати. I що тільки ви робите зі своїми учнями?
- Та нічого я не роблю. Я лише намагаюся навчити їх любити музику ...
- Облиште! - перебив його Антон, - Я знаю наскільки міцно ви любите музику, ваша гра заворожує та залишає світлий слід в душі кожного хто хоча б раз чув її. Але водночас це є вашою бідою. Завдяки музиці ви створили свій власний світ. Але в ньому є місце лише для двох: вас та вашої музики. Вона ваша єдина пристрасть, яка засліплює вас і...
Антон не закінчив, бо відчув, що наговорив зайвого. Тому він вибачився перед Віктором Андрійовичем та мовчки вийшов з класу.
Віктор любив Антона, йому завжди подобалася його відвертість та щирість. Та й музикою він був гарним. Тому він не міг ображатися на нього, тим паче, що розумів його правоту .
Віктор справді вже довгий час жив у своєму власному світі музики. I хоча той світ був дивовижним, але Віктор блукав в ньому та не міг нічого побачити за його межами. Музика була його єдиною пристрастю. Він нічого не помічав крім неї, він навіть не помітив, як колись до його серця закралася самотність і кожна хвилина, кожний день, кожний рік його життя лише допомагали цьому почутою оселитися у його серці назавжди. Хоча десь у глибині душі він мріяв про людину , яка увійде до його світу музики та «запалить над ним сонце». Воно своїм промінням осяє цей маленький світ і нарешті дозволить Віктору побачити щось за його межами.
Двері відчинилися - це знову був Антон.
- Віктор Андрійович, - посміхнувся хлопець, - робочий день вже скінчився, ходімо додому .
Віктор подивився у вікно. Сніг теж вже скінчився, а сніжинки встигли розтанути. На небі почали з'являтися перші зірки. I хоча їх чарівне мерехтіння вже досить довгий час приваблює людство, Віктор чомусь завжди залишався до зірок байдужим. Але сьогодні йому здалося, що вони ніби кличуть його на вулицю, ніби промовляють до нього що.
- Ну то що, ходімо? - перебив його роздуми Антон.
- Так, ходімо - промовив Віктор з надією.
Вони вийшли зі школи та розчинилися у натовпі перехожих. У Віктора було гірко на душі. Бо кожного вечора він йшов цією дорогою додому та мріяв побачити бодай один ясний та теплий погляд, а замість цього кожного разу зустрічав похмурі обличчя з пустими поглядами, яких він так боявся. I одного разу , саме від цих байдужих поглядів він і втік до свого власного світу, сповненого світлом та красою.
Ось і цього вечора Віктор вдивлявся в очі перехожих і шукав в них хоча б краплю життя, хоча б іскру надії. Але знаходив лише розчарування та зневагу. Аж раптом... серед цього чорно-білого натовпу його увагу привернула дівчина вдягнена у яскраво-жовте пальто. Вона йшла їм на зустріч та щиро посміхалася. Віктор зазирнув в її очі, сповнені життя, які ніби кричали: « Я не така як мільйони інших, я - справжня».
Першим його бажанням було зупинити її, забалакати з нею. Але коли Віктор оговтався, дівчина вже сідала у таксі. Він хотів щось крикнути, але не встиг - таксі миттю зникло у темряві.
- Віктор Андрійович, що з вами? - намагався привести його до тями Антон.
- Що? - розгублено промовив Віктор.
- Питаю, що сталося?!
- Та так, нічого. Просто давню знайому побачив, але не встиг зупинити.
Віктор ще не встиг зрозуміти, що сталося, але головне - він вперше за довгий час відчув надію.
Сьогодні Віктор прокинувся з якимось дивним відчуттям, відчуттям того, що це буде особливий четвер. Він всю дорогу ломав собі голову над тим, що ж такого дивовижного може статися, і зрозумів це вже тоді, коли відчинив двері музичної школи.
Ніжна музика оповила школу. Здавалося, що навіть час зупинився та слухає цю чарівну мелодію. Вона була така тепла як і її назва - «Oh, sole mіо». Віктор не міг ворухнутися з місця, бо мелодія міцно втримувала його, але через кілька хвилин музика стихла, і Віктор вирішив скоріше дізнатися, хто це грав. Він покрокував до гардеробної. .
- Доброго ранку , тітко Марія, - промовив Віктор, знімаючи пальто.
- Доброго ранку , синку .Чув як гарно грає? Аж дух перехоплює!
- Звичайно чув, але не можу зрозуміти - хто це грав?
- Та я й сама точно не знаю. Дівчина якась прийшла влаштовуватися на роботу .
Віктор віддав пальто та вже було хотів піти, аж раптом помітив у гардеробній нову , але вже знайому йому річ.
- Тітко Марія, скажіть - це Ії річ? - промовив Віктор, вказуючи на
яскраво-жовте пальто.
- Так, а що?
- Та так. Нічого особливого, - якось невпевнено, але радісно відповів Віктор.
В цю мить в його голові народжувалися та одразу ж зникали сотні думок, питань та сподівань: «Чи це та сама дівчина?», «Чи не помилився він того вечора, коли побачив в Ії очах світло», «А чи була вона взагалі?», «Можливо, то була лише примара, мрія...».
Віктор поспішив до актової зали, звідки ще хвилину тому лунала чарівна музика, і кожний крок завдавав солодкого болю його серцю. Вже пізніше Віктор зрозумів, що це розколовся та почав танути від його серця, зігрітого промінням уявного сонця з мелодії, яка тільки-но пролунала Віктор зробив ще кілька кроків і зупинився біля двері актової зали, намагаючись почути музику роялю, але, нажаль, нічого не почув. Він вагався ще мить, а потім наважився нажати ручку .Двері відчинилися і він побачив ту ж саму дівчину, вона сиділа за роялем та щось розповідала директорові музичної школи. Віктор подивився в її великі блакитні, як безкрає небо, очі - вони все так же випромінювали яскраве світло ранкового сонця. Помітивши Віктора, дівчина посміхнулась. Це була незабутня посмішка - вона зігрівала та надихала, а ще вона дарувала надію ... | |  Постнікова Олена
розповідь про кохання та надіюДон ГТУ, м. Алчевськ
© Постнікова Олена
Переглядів: 1023
| |
| | |
Просимо звернути увагу, що цей документ є інтелектуальною власністю. Копіюючи його, Ви згодні з тим, що у своєму використанні Ви не будете змінювати права власності цього документу шляхом зміни змісту, включенням власних документів до змісту або інше, а також Ви згодні посилатись на власника документа при користуванні.
|
