| | Білі лілеї
Олена відкрила вікно та впустила до кімнати свіжість першого
осіннього ранку, а з нею і стрімкий потік холодного вітру, який одразу ж почав бавитися із рожевою фіранкою, так що Олені ледве вдалося вгамувати її, щоб поглянути у вікно.
На вулиці все змінилося: осінь повільно, але стрімко входила в свої
володіння. Своїм дотиком вона позолотила крони дерев, холодним подихом вигнала перший пташиний клин, а сльозами вмила небо. Вона змила з нього блакитний колір та залишила лише сіру рябизну хмарин, так що тепер небо навівало лише сум. В цю мить Олені здалося, що теж саме вона зробила і з її , життям... аж раптом осінь кинула до її віконця жовтий кленовий листок. Він доторкнувся до її обличчя та своїм лоскотливий дотиком запалив на ньому посмішку. Олена хотіла спіймати його, але листочок закомизився - швидко залетів до кімнати та десь сховався. Вона трохи пошукала його очима, але так ніде і не побачила. Тоді Олена зачинила вікно, бо відчула що змерзла та
пішла варити собі каву .
Олена зробила ковток гарячої солодко-гіркої кави, поставила чашку на
стіл та відкрила свій щоденник. Це був Ії звичайний сніданок: свіжа чорна кава та старий жовтий щоденник.
10. 10. 2005.
Ось і почався новий день. Він розпочався ранком, який нічим не
відрізняється від тисячі попередніх: я п'ю каву та намагаюсь зрозуміти
чому останнім часом моїм найліпшим другом стала самотність. Кожного
ранку я прокидаюсь та кажу собі, що цей день буде особливим, адже мені потрібно так мало - лише трохи тепла та кохання - але дні минають, а нічого не відбувається, все залишається незмінним...
Раптом сильний порив вітру відчинив вікно та змусив кленовий листок
залишити свою схованку. Листок станцював чарівний танок та опустився на аркуш щоденника. Олена була спантеличена. Вона поглянула на останній запис і їй чомусь конче закортіло внести до нього позитиву. Тоді вона дописала:
На щастя, осінь та її маленький дружок не дають мені повірити в це
та дарують мені надію, дарують якесь неймовірне передчуття що саме
сьогодні моє життя зміниться!
Олена закрила щоденник, залишивши в ньому листок замість закладки,
допила каву та почала збиратися на роботу .
Олена вдяглася та підійшла до дзеркала, вона подивилась в нього та
побачила вродливу жінку: великі зелені очі якнайкраще поєднувалися з яскраво-рудим волоссям, яке хвилями спадало з пліч, а на її обличчі сяяла усмішка.
Олена звикла все і завжди робити з посмішкою, бо знала, що коли
щиро вірити у свою мрію та впевнено іти до її здійснення, намагаючись не впадати до відчаю, то навіть найнеймовірніше бажання обов'язково
здійсниться. Саме завдяки цьому правилу Олена досягла всього чого бажала: з відзнакою закінчила Київський національний інститут журналістики, повернулася до міста свого дитинства Ялти, яке так і не змогла забути, переїхавши з батьками до Києва, купила квартиру та стала ресторанним оглядачем найвишуканішого журналу міста.
Олена закінчила чепуритися та поглянула на годинник: вона поспішала, бо сьогодні вранці в редакції в неї була намічена зустріч з володарем нового ресторану, який мав відкритися за місяць. Коли Олена прийшла до редакції, то тендітна секретарка Злата одразу ж попередила її, що він вже чекає на неї в кабінеті, і що звуть його Руслан Володимирович. Коли Олена зайшла, то побачила вродливого молодика. В ньому не було чогось особливого або надзвичайного, але коли Олена подивилась в його очі, їй здалося, що вона потопає в синяві його очей і як би відчайдушно вона не намагалася
повернутися до реальності, глибина його погляду поглинала її все більше і більше. Тому на протязі всієї подальшої зустрічі Олена відчувала себе лише маленьким човником, що загубився в синяві бездонного океану його очей.
Єдине, що знов призвело її до тями - це кінцівка їх розмови - Олена
закінчила брати в Руслана інтерв'ю і вони вже майже попрощалися, аж раптом він промовив: «Невже ти зовсім мене не пам'ятаєш?»
Це запитання просто приголомшило Олену. Вона не знала, що
відповісти, тому що була впевнена, що бачить Руслана вперше. Але перш ніж вона встигла щось сказати, Руслан дістав записника і щось написав в ньому, а потім вирвав з нього аркуш, склав його навпіл та поклав Олені на стіл, і, посміхнувшись, пішов геть.
Якусь мить Олена не наважувалась прочитати написане, але потім не
витримала і зробила це. Там була написана досить звичайна річ:
«Твоя улюблена квітка - біла лілея».
Але це здивувало Олену , бо цього майже ніхто не знав. Всі завжди по
стандарту дарували Їй троянди, і ніхто не цікавився, які квіти Їй подобаються.
Весь день Олена провела як в тумані, вона не знала, що робити: чи то
дзвонити Руслану, чи то забути про все це. Але найдивнішим було те, що Олена не могла згадати де вона зустрічала його раніше, якщо взагалі зустрічала. Але як же квіти? Як він міг вгадати? Не чарівник же він?
Всі ці питання мучили Олену аж до тієї самої миті, коли в вечорі в її
квартирі роздався дзвінок. Вона відкрила двері і просто застигла: на порозі стояв Руслан із великим букетом білих лілей. Кілька хвилин вони просто стояли і дивилися один одному в очі. Олена ще ніколи не відчувала себе такою щасливою та захищеною.
- Значить ти так і не згадала, - врешті решт промовив Руслан. -
Пам'ятаєш, ще коли ти була школяркою, ви з батьками приїхали відпочивати до Одеси. I ми познайомилися на пляжі. Я ще спитав: звідки ти, а ти відповіла, що з Ялти. У відповідь я почав глузувати з тебе: «Живеш в Ялті, а приїхала відпочивати до Одеси». А ти образилась і втекла. Тоді я подарував тобі білу лілею, і ти сказала, що це найкрасивіша квітка з усіх які ти бачила.
Я розумію, що це було дуже давно, але образ рудоволосої бешкетної дівчини назавжди закарбувався в моїй пам'яті. I саме тому я приїхав до Ялти, з надією ще раз тебе зустріти. I моя мрія здійснилась.
Руслан замовчав і у повітрі «повисла» тиша.
- Ну чого ти мовчиш? - нарешті промовив Руслан. - Скажи хоч щось.
- Ти моє диво! Моя мрія навіяна ранковою примарою! - промовила
Олена і, оповивши руками шию Руслана, Ніжно поцілувала його.
А через два місяця володар нового ресторану «Білі лілеї» одружився з
чарівною місцевою журналісткою.
***
Олена чекала Руслана на Новорічну вечерю, вона накривала на стіл і
намагалась знайти серветки, а замість цього знайшла свій щоденник. Олена відкрила його на сторінці із засушеним кленовим листом та прочитала останній запис від 10.10.2005. Вона взяла листок за черешок і, зітхнувши,
відчула аромат того незабутнього осіннього ранку. Олена прочитала запис, посміхнулась і промовила: «Дякую тобі, дружок!», а потім взяла ручку та зробила новий запис:
З1.12.2005.
Це буде мій останній запис в цьому році і, напевно, він стане ocтaннім
записом в цьому щоденнику. Бо мені більше нема в чому йому зізнаватися, ну хіба лише в тому, що я ніколи не скажу Руслану, що мені жодного разу не доводилось бувати в Одесі. | |  Постнікова Олена
розповідь про коханняДон ГТУ, м. Алчевськ
© Постнікова Олена
Переглядів: 484
| |
| | |
Просимо звернути увагу, що цей документ є інтелектуальною власністю. Копіюючи його, Ви згодні з тим, що у своєму використанні Ви не будете змінювати права власності цього документу шляхом зміни змісту, включенням власних документів до змісту або інше, а також Ви згодні посилатись на власника документа при користуванні.
|
