Несподівано, але досить повільно синій океан небесного простору почав прозорішати, втрачаючи свою глибину. Нехотя жене до стайні отару зірок рогатий пастух-місяць, раз-по-раз на них пригримуючи. А що то за північне сяйво?То перші кволі промені боязко сповіщають про прибуття корабля – сонця. Не в оману вводять пустунці. На сході , прорізуючи горизонт вогненною стрічкою, випливає величне світило. Не з порожніми руками прийшло воно гостювати, а з повним кошиком живих гарячих променів. Золотим мереживом прикрасили садки, дороги, будинки. Все-все з повними легенями занурилось у веселкові фарби. Ось так люблячи, обійняв Україну новий день, рідну священну землю наших дідів і прададів.

Україна... В цьому слові і смуток, і жаль, і біль, і недоля, і краса, і праця, і боротьба за волю, кращу долю. Зелені моря степів, тихий гомін гаїв та дібров, синь чистих глибоких озер – наша ненька – Батьківщина. Це земля, яку “сходив Тарас малими босими ногами”, земля філософа і поета, мандрівного учителя народу – Григорія Сковороди. Вона переткана червоною калиною, хрещатим барвінком і вишневим цвітом. Вона вся змочена удовиними слізьми, повита дівочою тугою на невольничих торгах. Вона зі скрипу дерев’яного рала, з золотих розливів пшеничних ланів.

Надзвичайно дорога твоя земля, Україно, коли усвідомлюєш, скільки сподвижників закатовано та замордовано по сибірах за твою волю й незалежність.

А яких славних синів та дочок ти породила ! Не зів’яла слава про сміливих та відчайдушних козаків твоїх, не втратила свого цвіту.

Довго ще лунатиме спів по всьому світові легендарної Марусі Чурай. Довго ще пишатимемося славнозвісною Роксоланою, вічно молодою Лесею Українкою.

Таланти геніїв простого люду здавна підносять авторитет рідного слова, вплітаючи у вінок твоєї культури, ненько, найкращі барвінки. Кожен рядок великого “Кобзаря” , пройнятий уболіванням за твою долю.

Україно, Україно !
Серце моє, ненько,
Як згадаю твою долю
Заплаче серденько!

У твоїй пісні, мов у кришталевому джерелі, відбивається вся героїчна історія. Цей спів здавна кликав до зброї, в заснулих душах будив потяг до волі, згуртовує людей і сьогодні.

Йду твоїм заквітчаним краєм, Україно. Вірю, що сестриця-верба й надалі ласкаво простягатиме мені услід зелені руки, а матуся-вишня в саду зустрічатиме мене тихою усмішкою і щедро слатиме стежку білими пелюстками.

Наша сила – в єдності. Нехай заповітом стануть для кожного слова славного сина нашого народу – Тараса Шевченка :

Любітеся, брати мої,
Україну любіте...

Брюховецька Олена Вікторівна

У творі висловлено любов до рідної країни - України.

Марківська гімназія, учениця 8-В класу

м. Марківка

© Брюховецька О.В., 2006 р.