"Можна все на світі вибирати, сину,
вибрати не можна тільки Батьківщину..."
(В.Симоненко)

Не вибирала собі батьківщину і я. Народилась у невеликому шахтарському містечку Привілля, в краю синіх териконів. У нас і дійсно привільно – людині і птаху, звірині та рибі. Місця вистачає на всіх. Звичайно, для городян великих міст таке тихе містечко – просто "захолустя", та для мене воно – весь світ. Так, у нас немає метро, трамваїв, ресторанів, театрів. Та хіба це головне? Кажуть, що найбільше диво на світі – людина. А люди у нас особливі. Завжди чуйні, щедрі, привітні, працьовиті, а ще – співочі. Я дуже люблю слухати, коли співають багатоголоссям. Аж пристою трохи, щоб дослухати пісню. Не навчені у консерваторіях, "як Бог дав", - чисті, сильні голоси напрочуд легко виводять мелодію, зіткану з прозорого повітря нашого краю. З нашого міста в світ вийшло немало видатних людей – художників, поетів, артистів, Героїв війни та праці. Але це – невелика кількість людей. Та співають у нас – і, повірте, чудово співають – майже всі. Пісня сама ллється з грудей, звеселяє і підіймає настрій. Мама часто говорить: "Нам песня строить и жить помогает". Слова, виявляється, теж із пісні...

Іноді людині просто необхідно побути наодинці з собою. Куди ж подітись у великому місті, де, здається, тонеш у морі людей? А у нас – ступи тільки крок – і ти в степу чи на березі Дінця, чи у володіннях старого лісу... Думаю, що такої краси, як у нас, ви не знайдете ніде. Приємно стати босоніж на м'яку, вологу від роси травицю, що росте коло самого порога хати, торкнутись долонею яскравого різнобарв’я квітів, перегукнутись із пташками, що весело щебечуть, перелітаючи з дерева на дерево у вишняку...

Наше місто прекрасне будь-якої пори року. Ранньої весни воно потопає в буйноцвітті абрикос, вишень, слив, яблунь. Підхопить вітер опадаючі пелюстки й закрутить у нестямному вихорі свій білий вальс – немов віхола завітала, але тепла, приємна. Влітку тішить око голубінь неба, заспокоює зелена барва листя та трави. Це пора походів та екскурсій у чарівний світ лісу, цілоденного купання в Дінці, де, здається, збирається вся дітлашня міста. Збігаємо з друзями із пагорба – і в воду, що манить прохолодою і таємничістю. Восени сади ломляться від фруктів, ліс кличе збирати гриби. Він уже зовсім інший – урочистий, святковий, різнобарвний. І пахне в лісі зовсім по-іншому, якось особливо. А взимку – нескінченні килими снігу на широких вулицях, катання на лижах та санчатах зі старого терикону...

Мені дороге тут усе: дружба товаришів, тиха бабусина казка, ніжна матусина мова. Та, на жаль, місто наше пустіє. Нужда погнала людей шукати заробітку в інші міста та країни. Я впевнена, що туга за рідним краєм змусить їх повернутися. Та чи не стане не той час наше містечко пусткою? Чи не доведеться і нам, майбутнім випускникам, шукати собі роботи деінде?

Я хочу, щоб ти жило, моє рідне місто. Нехай ніколи не змовкнуть тут ні щебет птахів, ні музика серця людського.

Толок Христина Іванівна

Сентіментальна розповідь про невеличке містечко Привілля, що на Луганщині.

Лисичанська ЗОШ I-II ступенів №32, керівник Буренко Ірина Вікторівна

© Толока Х.І., 2006 р.