| | Святі 603,7 тисяч квадратних кілометрів
У прохолодній тиші вечора передчувався прихід якогось святкового дійства. Запалили свічки. Їхній вогонь несміливо освітив різдвяний стіл і радісні обличчя людей, що стояли поруч. Звісно, цей вогонь не міг сперечатися з безжально-потужною силою електрики. Але він давав щось незмірно більше, тепліше...
Вона стояла десь близько, здається, на пару кроків позаду мене. Не можу сказати, що Її не було тут, бо, мабуть, тільки зараз зрозумів, де Вона насправді є. Я відчув Її напрочуд лагідне дихання. Мені стало соромно, що я ставився до Неї з недовірою і деякою зухвалістю. Я обернувся і потягнувся до Неї всім своїм єством. Не знаю, як описати цей вираз обличчя. Щось в ньому було водночас і радісне, і лагідне, і трагічне. Вона взяла мене за руку, і ми...
Ми були всюди, ми бачили мільйони свічок, нам було приємно. І в цьому сяйві Вона була особливо прекрасна. Так, так! Я люблю, я любив Її завжди, тільки боявся говорити. Тепер мені захотілося про це кричати... Вона не спиняла мене.
Ми були всюди: і в тих місцях, які називають Сходом, Півднем, Північчю і, нарешті, Заходом. Я побачив себе. Разом з хлопцями і дівчатами, які, як і я, приїхали сюди на різдвяні канікули. Нам було радісно. Але я побачив на своїх ногах старі черевики. Потім зрозумів, що бачив їх майже на всіх. Великі брудні старі черевики. Так, вони були на кожному. Вони в’їлися в кожного з нас.
Я подивився на Неї і зрозумів, чому вона мала такий трагічний вираз. Мені стало по-справжньому жаль Її. Ох, це прокляте взуття, яким ми топчемося по Ній, по святій. Я знав оці старі брудні черевики і пообіцяв собі ніколи більше їх не взувати...
У холодній тиші вечора передчувався прихід якогось святого дійства. Запалали свічки. Щось подібне до мого внутрішнього стану відчув, мабуть, кожен із присутніх.
Ми сиділи з Нею на різних кінцях столу. Та ми були разом у ту ніч. Я усміхнувся. Вона теж усміхнулася, усміхнулася по-справжньому, повірте мені. І було чому. Я це бачив... Я більше не ношу того брудного взуття і роблю все, щоб його ніхто не взував. Хоча це і дуже важко. З тих пір Їй більше не потрібно говорити зі мною: я розумію Її без слів. | |  Іщенко Роман
твір-роздумспеціалізована багатопрофільна школа І-ІІІ ступенів №8, м. Лисичанськ
© Іщенко Роман
Переглядів: 433
|
