| | Вірю, вічно житиме Вкраїна...
Україно, рідна земле! Ти посідаєш велику землю, ти складаєш одне тіло, одну душу, даєш світові одну своєрідну культуру.
Ми могли б мати непереможну силу та повний добробут, якби не віки важкої залежності, окутані тьмою.
Довгий і важкий шлях пройшли кращі твої сини і дочки, щоб у серпні 1991 року стала реальністю твоя віковічна мрія: парламент ухвалив Акт про повну незалежність України, єдиної, соборної України.
Тяжким були ці роки, і попереду ще чимало труднощів, та росте свідомість кожного з нас, іншої долі, що Україна у нас одна, і доля наша з нею єдина, і дбати про її добробут – це дбати про добробут своїх дітей та онуків.
Рідна Україно! За що ти заслужила собі таку долю?
Чому ж це так? Уся історія твоя - це історія кривавої боротьби за тебе ж саму, за те, щоб була не чиєюсь наймичкою, а сама собою – чуйною і дбайливою матір’ю для дітей своїх. Це історія боротьби, в який клали голови кращі твої сини. За які провини мусиш ти тепер виборювати свої знамена і пісні? Ти ж ніколи не була завойовницею, не зазіхала на чужі землі, а лише боронила свою від напасників.
Я мала б за найвищу нагороду потрібною бути рідному народу.
Що для мене батьківщина?
Україно, ти моя єдина!
Я – твоя краплина, ти – ріка
З усіх – два слова: « мати » і « вітчизна » -
Існують звіку тільки в однині.
А що ж такого в Україні унікального? Країна як країна – з власною історією, власними традиціями. Для мене вона унікальна лише тим, що рідна. А от шлях, подібний до нашого, або й ще кривавіший пройшла не одна країна світу. Але ж якось залікувавши рани, повиходили інші країни « в люди ». Ми ж тільки плачемо над собою. Це вже навіть перейшло в деяке замилування – дивіться, які ми гарні, які ми скривджені…
Та невже ми ніколи не станемо гордими? Невже так і залишимось отими могилами, про яких з болем писав Тарас Шевченко?
Хоча… Бути моголами для багатьох жителів ( а як їх інакше ще назвеш?) України – саме те, що потрібно. Бо за можливість пожирувати в цьому короткому житті вони продадуть усе…
Хоч і сьогодні є люди, які зуміли в душі своїй зберегти перли високої духовності. Та скільки їх? І чи не заповзає вже в їхні душі зневіра й безневіря?
То що ж - замкнене коло і глуха стіна? Хто відповість?
Я думаю, що це зовсім не так. Любов, працелюбність, людяність.
Поки будемо триматися цього батьківського кореня, доти праця буде нам давати не тільки хліб, а й утіху.
Хочеться додати, що над силу ума вже дужчої сили й на світі нема.
І треба нам, друже, у тямку те взяти, що вчена громада – могутня рать.
Якими актуальними зараз є слова С. Пушкіна:
Де найкращій в світі спів?
В українців
Де на брата лють і гнів?
В українців
Хто ж то в наймах по світах?
Українці.
Хто знав голод і ГУЛАГ?
Українці
Хто пролляв за інших кров?
Українці.
Хто на всіх материках?
Українці.
Де кайдани на руках?
В українців.
Хто немов Дніпро реве?
Українці.
Хто кайдани нині рве?
Українці.
Тож хай роки летять, хай міняються царства, хай люто вирує життя, лиш тільки світила б, лиш тільки не згасла моя Україна, кровинка моя!
Українська душа, українська ментальність – які це таємниці буття! Над ними билося не одне покоління світочів духу від сивої давнини до сучасності. Багато хто намагався відповісти, в чому полягає загадка ментальності, душі української людини. До речі, як тут не згадати слова Івана Франка, який у хвилини розпуки вигукнув:
І хоч душу манить часом волі приваб
Але кров має – раб! Але мозок мій – раб.
Мабуть, це найважча боротьба – вичавлювати з себе раба…
Тому пора нам скрізь утверджувати, що ми – нація незалежна.
Якщо ми нація незалежна, то прикрої помилки припускаються ті, для кого на передньому плані стоїть економіка, а вже за нею – духовність, культура, мова. Це не що інше, як небажання перейнятися розумінням того, що духовно бідний народ міцної держави і за сто літ не побудує. Вдумаймося: без мови немає нації, а без нації є лише населення, а не народ. Душа нації – мова. Пам’ятаймо про це, будьмо гідними своїх волелюбних пращурів, якщо хочемо, аби нас у світі поважали.
Чому настільки занедбано нашу духовність? Чи не тому, що в нас багато « видатних політиків » та « великих демократів », часом аж надто великих, і сидять вони спокійнесенько в окопах і демократично спостерігають, як тайні та явні вороги або ж збайдужілі ледацюги скочують нашу духовність все ближче до прірви?
Тож виходьмо! Виходьмо з окопів в поле! Так, поле для роботи перед нами велике є. Та ми його напевне виоремо, засіємо і зберемо такий врожай, бо воно наше. Бо воно – Україна!
Я думаю, що у майбутньому Україна – це велика і міцна держава, яка знаходиться в центрі Європи. Дай, Боже, Україні – України.
На моїй землі будуть мирно жити всі нації і народності. Хочеться вірити, що щезне засилля чужоземної ідеології, все частіше і частіше будуть проводитись міжнародні конкурси, фестивалі народної творчості.
А як багато будуть жити українці на славних чорноземах!
Після закінчення школи я здобуду вищу освіту і буду працювати, приносячи користь своїй Україні.
Є куди рости – у глиб душі,
Є чого бажати – щастя й волі!
Знайду своє, суттєве, і розум
Свій до нього прикладу
Мені хотілося б, що усі ми не тільки зберегли те, що маємо, а придбали дещо нове. У всі часи мудрість та знання шанувались як вищі досягнення людини, і людей, які володіли знаннями, дуже поважали і будуть поважати. Адже справжнє багатство – це знання.
Зараз ми щиро всі будуємо Україну… Усе життя іти до України – оце мої обов’язки й права.
Народ мій є, народ мій буде!
Будьмо єдині!
Й відродиться наша держава! | |  Сурова Тетяна Павлівна
твір написано в формі роздуму над долею України, її сьогоденням і майбуттям11 клас, Гімназія імені М.Трублаїні, м. Ровеньки, керівник Симановська Неоніла Гаврилівна
© Сурова Тетяна Павлівна
Переглядів: 1377
|
